— От скільки живу на світі, — спроквола обізвався в темряві Лук’ян, — а такого зі мною ще не бувало. Ти бач, яка! Не побоялася зайти в хату, щоб погрітись.
— А в тебе часом нема приручених? — Це вже батьків голос.
— Та ні, з лисами я не знаюсь.
Баба прошепотіла Денискові на вухо:
— Він з усіма звірами знається, бо серед них усеньке своє життя звікував. Інші люди як люди, все між собою та між собою, а для нього вовки дорожчі… — Й голосніше прикрикнула в темряву хати: — Спіть уже там, а то спокою од вас нема!
Повмовкали, проте Денискові не спалося. Лежав із розплющеними очима, прислухався до свого дихання, до бабиного, та ще одним вухом намагався вловити, чи не вовтузиться там у сінях лисиця? Але нічого не чув, бо дядько Лук’ян аж у бочку запроторив її, а зверху накривкою накрив.
Проснувся він, либонь, із розплющеними очима, бо, здається, так і не зімкнув їх. Ясне сонячне світло лежало на підлозі, на столі, на скрині, на розворушканому ліжку. Чутно було, як біля печі порається баба.
— Що, вже проснувся? — глянула темними очима-криничками на Дениска, що зісковзнув із печі. — А батько твій із Лук’яном уже подались до лісу.
— Чому ж мене не збудили?
— Навіщо ж будити? Вони тебе пожаліли, а самі вдосвіта рушили, ще й не сіріло. Сказали, що ти, мовляв, уже зловив одну лисицю, то вистачить.
І тут Дениско згадав нічну оказію: це ж він лисицю ліжником накрив, ну й ну!
— А де вона? — поспитав, зайнявшись усміхом.
— Де ж їй бути, як не в діжці. Там і сидить, своєї долі очікує.
Дениско, зодягнувшись, вийшов у сіни. В кутку, за драбиною, стояла чимала діжка, що пахла огірчаним розсолом. Дениско постояв коло неї, прислухаючись, чи не ворухнеться щось усередині, чи не шеберхне. Навіть вухом до клепки притулився, але нічого не почув. Мабуть, причаїлась так, що й не дихне, перелякана, душі своєї не чує.
— Ходімо, я тобі диких кіз покажу, — сказала баба, ставши на порозі.
По рипучому снігу повела його до хліва, одхилила двері. Дениско боязко ступив за нею, і поки очі звикали до темряви в хліві, нічого не міг розгледіти… Та ось же коні стоять, якими вони приїхали, повернули до Дениска гніді свої морди! Й корова дивиться на нього, дмухаючи з ніздрів теплою парою.
— Ось вони, — сказала баба й махнула рукою на корову: — Відступись, Манько, не заступай…
Манька важко відступилась, і Дениско нарешті побачив трьох диких кізок, що стояли в дерев’яній загорожі. Вони позбивались докупи, позадирали морди, понащулювали вуха — полякались, видно. На найменшому — не інакше як козеняті — шкіра дрібно тремтіла.
— Подивився, — сказала баба, — а тепер ходімо.
— Та я не заподію їм поганого, — став проситись Дениско. — Хочу ще подивитись. Вони звикнуть до мене і не боятимуться.
— Е-е, не треба, щоб до всіх звикали… — Вона таки взяла Дениска за руку й вивела з хліва.
— Хочеш — у лісі погуляй трохи, тільки з дороги не зминай і від хати далеко не відходь.
Дениско послухався. А зійти з дороги він однаково б не зміг, бо снігу високого повно, можна загрузнути до пояса. Ось лижня свіжа повела вбік, це, либонь, батько з лісником прокладали. Їм добре, вони стали на лижі — й гайда!
Одійшов Дениско не так і далеко, аж уздрів височенну ялину з обчухраним гіллям. Над самісінькою дорогою стриміла. Задер Дениско голову, щоб подивитись, куди сягає верхівкою та ялина, і запримітив на стовбурі щось руде й пухнасте. Воно спершу притулилось до сучка, ніби цікаво приглядалось до Дениска, а потім кинулося вбік і хутенько так, помахуючи хвостом, подерлося вгору. "Білка!" — здогадався Дениско, і все в ньому раптом зайнялось радістю.
Білку він бачив уперше. Вона сховалася за гілляччям, і Дениско, грузнучи, пішов навколо стовбура. Він ішов, а білка, ховаючись, пересувалась, так що він бачив лише пучечок шерсті на спині й іноді трошки хвоста, який то зникав, то з’являвся.
Зрештою Денискові обридло кружляти навколо сосни, й він сказав уголос:
— Ховаєшся, то ховайся, мені що до того.
Й тільки він це сказав і тільки намірився йти, як білка легенько вискочила на обчухрану гіллячку, й Дениско дивився на неї, скільки хотів. Аж поки батько з Лук’яном показалися з лісу. Як тільки загледів їх, то відразу забув про білку, наче й не було її ніколи, кинувся їм назустріч. Біг, а сам приглядався — несуть щось із полювання чи ні?
Підскочив до них і слова не міг сказати, захеканий, тільки в очі дивився запитливо.
— Не вбили вовка, — сказав батько, — бо далеко був од нас…
— А ведмедя не встрелили тому, — обізвався дядько Лук’ян, — що вони в нашому лісі не водяться.
— Ви глузуєте, — насупився Дениско. Й показав рукою на ялину: — Ген отам білка скаче, руда-преруда…
— Білок не варто стріляти, — мовив Лук’ян, — бо в нашому лісі їх не так і багато.
— А як устрелимо, то який толк? Малесенька шкурка, не більше. Це не те, що твоя лисиця…
— З лисиці шапку тобі пошиємо, і на комір залишиться, — підморгнув батько.
— Так ви полювали… Навіть мене не захотіли розбудити, — бурчав Дениско зовсім тихо, що його й не чули. І вже голосніше: — А що ви бачили, скажіть!
— Диких кіз бачили, — мовив батько.
— Велике диво — дикі кози, — пробурчав Дениско. — Я теж бачив. А вовка й справді бачили чи обманюєте?
— І вовка бачили, й не одного, а двох.
Дениско навіть озирнувся по боках, наче ті два вовки могли бути зараз поблизу…
Десь уже ген-ген пополудні вони повертались додому. Мішок із лисицею лежав у Денискових ногах. Він то здригався, то застигав непорушно. Дениско хотів би притримати його рукою, коли сани гойдало, але боявся, що вона вкусить його й через мішок.
— Тату, — обізвався, — а це правда, що лисиці хитрі?
— То тільки так говорять про них, — відповів батько. — Які ж вони хитрі, коли, бачиш, зайшла в хату, а ти її голими руками зловив.
І справді, подумав Дениско, це, либонь, попалась йому найдурніша лисиця. Або ж довірилась дядькові Лук’янові — мабуть, наслухалася серед звірів гарного про нього, от і прийшла, щоб погрітися вночі. Не боячись, лягла коло Дениска, а він з переляку й накрив її ліжником. А як у неї блищали оченята, коли Дениско поглянув ото на неї!.. Це ж, мабуть, батько й справді вб’є лисицю, а з її хутра пошиє Денискові шапку.