Трагічна глухота.
Вандейське повстання — зловісне непорозуміння.
Величезна заповзятливість, титанічний виступ, нечувано страхітливий бунт, приречений тільки на те, щоб лишити в історії одне лиш слово — Вандея, — уславлене, але чорне слово. Вандея готова була на самогубство заради того, чому вже прийшов кінець. Вандея приносила себе в жертву егоїзмові, віддавала свою безмежну мужність заради боягузів. Це боротьба без стратегії, без тактики, без плану, без мети, без вождя, без відповідальності, боротьба, що показала, до якої міри воля може бути безсила; боротьба рицарська й дика. Тупе безглуздя, що спороджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розумові, свободі, — опір тривалий і безглуздий. Восьмилітній жах, розгром чотирнадцяти департаментів, спустошення полів, знищення врожаїв, спалення сіл, зруйнування міст, пограбування будинків, вбивство жінок і дітей, факел у стріхах, меч у серцях, страх цивілізації, надія пана Пітта[111], — така була ця війна, несвідомий замах на батьковбивство.
А в кінцевому результаті, довівши необхідність пробити всебічно стару бретонську темряву, пронизати ці чагарники ясним промінням світла, Вандея сприяла прогресові. Катастрофи мають дивну властивість — у свій страшний спосіб повертати все на краще.
КНИГА ДРУГА
ТРОЄ ДІТЕЙ
I. PLUS QUAM CIVILLA BELLA[112]
Літо 1792 року було дуже дощове; літо 1793 року — дуже гаряче. Через громадянську війну в Бретані настало бездоріжжя. Але, завдяки гарній годині, по ній усе-таки їздили. Найкращою дорогою є суха земля.
Наприкінці одного ясного липневого дня, десь через годину після заходу сонця, біля маленького постоялого двору при в’їзді до Понторсона спинився вершник, що прибув з боку Авранша. Постоялий двір звався "Круа-Браншар", і ще зовсім недавно на його вивісці можна було прочитати: "Є добрий розливний сидр".
Цілий день було жарко, а надвечір знявся вітер.
Подорожній був у простому плащі, що вкривав круп його коня, і в крислатому капелюсі з трикольоровою кокардою (на це могла зважитися тільки смілива людина, бо в цій країні засідок і пострілів з-за рогу кокарда правила за добру мішень). Поли плаща, застебнутого на шиї, розходились, не закриваючи рук, і було видно трикольоровий пояс, з-за якого стирчали рукоятки пістолетів. З-під плаща виглядав кінчик шаблі.
Коли кінь спинився, двері відчинилися, і вийшов господар з ліхтарем у руці. Була саме така пора дня, коли надворі ще досить видно, а у хаті вже темно.
Господар глянув на кокарду і спитав:
— Ви спинитеся тут, громадянине?
— Ні.
— А куди ж ви їдете?
— В Доль.
— Слухайте, краще повертайтесь у Авранш або лишайтесь у Понторсоні.
— Це ж чому?
— Бо в Долі йде бій.
— А! — сказав вершник.
Потім додав:
— Дайте вівса моєму коню.
Господар приніс корито, висипав мішок вівса і розгнуздав коня, що, форкнувши, почав їсти.
Розмова тимчасом продовжувалася.
— Скажіть, громадянине, це кінь реквізований?
— Ні.
— Значить, ваш?
— Так. Я його купив.
— Звідки ви їдете?
— З Парижа.
— Мабуть, кружним шляхом?
— Так.
— Я так і думав. Дороги ж усі відрізані. Але пошта ще ходить.
— Тільки до Алансона. Я лишив пошту там.
— А! Скоро у Франції не буде пошти. Коней обмаль. За тристафранкового коня платять шістсот франків, а корму й не докупишся. У мене самого була пошта, а тепер от держу постоялий двір. З тисячі трьохсот тринадцяти начальників пошт двісті вже подали у відставку. А платили за подорож уже по новому тарифу?
— Так, нові тарифи введено з першого травня.
— По двадцять су за милю в кареті, дванадцять су в кабріолеті і п’ять су в фургоні. Ви купили цього коня в Алансоні?
— Так.
— І ви їхали цілий день?
— З самого світанку.
— А вчора?
— І вчора, і позавчора.
— Я це бачу. Ви їхали через Домфрон та Мортен?
— І через Авранш.
— Послухайте мене, вам слід відпочити, громадянине. Ви ж, певно, стомились, та й кінь зовсім зморений.
— Коні мають право втомлюватися, а люди ні.
Господар знову пильно глянув на подорожнього. У того було серйозне суворе обличчя, обрамлене сивим волоссям.
Хазяїн глянув на дорогу, пустинну, доки сягало око, і сказав:
— І ви подорожуєте отак самі?
— Я маю охорону.
— Де ж вона?
— Моя шабля і пістолети.
Корчмар приніс відро води, щоб напоїти коня, і, поки кінь пив, господар розглядав подорожнього й казав сам собі: "Все-таки він скидається на священика".
Вершник спитав:
— Ви кажете, що в Долі йде бій?
— А так. Мабуть, тепер уже почався.
— Хто ж з ким б’ється?
— Один колишній проти другого колишнього.
— Як ви сказали?
— Я кажу, що один колишній, який стоїть за республіку, б’ється проти другого колишнього, який бореться за короля.
— Але ж короля вже немає.
— Є малий. І найкумедніше те, що ці два колишні — родичі.
Вершник уважно слухав. Господар продовжував:
— Один молодий, другий старий. Двоюрідний онук бореться з своїм дідом. Дід — рояліст, а внук — патріот. Дід командує білими, а внук — синіми. О, вони не помилують один одного! Це війна на смерть.
— На смерть?
— Так, громадянине, на смерть. Стривайте, хочете глянути, якими люб’язностями вони частують один одного? Ось одна об’ява з тих, які старий примудряється розклеювати повсюди, — на всіх домах і деревах, і ось на моїх дверях теж.
Господар підніс ліхтар до аркуша паперу, наклеєного на одну з половинок дверей; об’ява була надрукована дуже великими літерами, і верхівець із свого коня зміг прочитати:
"Маркіз де-Лантенак має честь повідомити свого троюрідного онука, пана віконта Говена, що, коли панові маркізові пощастить захопити його особу, він звелить розстріляти пана віконта".
— А от, — продовжував господар, — і відповідь.
Він повернувся і освітив ліхтарем другу об’яву, приклеєну на другій стулці дверей. Подорожній прочитав:
"Говен попереджає Лантенака, що коли захопить його, то розстріляє".
— Учора, — сказав господар, — приліпили першу на моїх дверях, а сьогодні вранці — другу. Відповіді не довго довелося ждати.
Подорожній, півголосом і наче говорячи до себе самого, промовив кілька слів, які корчмар хоч і розчув, та не зрозумів:
— Так, це більше, ніж міжусобна війна, це війна родинна. Хай буде так, це добре. Велике оновлення народів варте такої ціни.