І додав кілька слів Гешанові на вухо.
— Буде зроблено, — відповів Гешан.
— Всі наші барабанщики цілі?
— Всі.
— У нас їх дев’ять. Двох лишіть собі, сім дайте мені.
Семеро барабанщиків мовчки виступили вперед і вистроїлись перед командиром. Тоді Говен крикнув:
— Батальйон Червоного Ковпака, до мене!
Дванадцять чоловік, разом з сержантом, виступило вперед.
— Я кликав увесь батальйон, — сказав Говен.
— Він увесь тут, — відповів сержант.
— Вас дванадцять?
— Так, нас дванадцять.
— Гаразд, — сказав Говен.
Цей сержант був той самий грубуватий і добрий вояка Радуб, що всиновив від імені батальйону трьох дітей, знайдених у Содрейському лісі.
Половина цього батальйону, як пам’ятає читач, була знищена в Ерб-ан-Пайль, але Радубові пощастило, він лишився живий.
Біля батареї стояв фургон з фуражем. Говен вказав на нього Радубові.
— Сержант, накажіть вашим людям пообмотувати рушниці соломою, щоб не бряжчали.
Наказ був хутко виконаний в цілковитому мовчанні і в темряві.
— Готово, — сказав сержант.
— Солдати, скиньте черевики, — звелів Говен.
— У нас їх нема, — сказав сержант.
Разом з барабанщиками їх було дев’ятнадцять, Говен двадцятий.
Він скомандував:
— Ставайте в одну шеренгу! Ідіть за мною. Барабанщики попереду, батальйон за ним. Сержант, ви командуєте батальйоном.
Він став на чолі колони, і ці двадцять чоловік, посуваючись, як тіні, заглибились в темряву пустих провулків, тимчасом як з обох боків продовжувалася канонада.
Так ішли вони деякий час, пробираючись уздовж будинків. Все наче вимерло в місті. Городяни поховалися в льохи. Всі двері були замкнені, віконниці щільно зачинені. Ніде не світилось.
В цій тиші ще дужчим здавався гуркіт на головній вулиці. Республіканська батарея і роялістська барикада люто обсипали одна одну ядрами.
Через двадцять хвилин Говен, що впевнено вів свій загін у темряві, по звивистих переходах, дійшов до кінця провулка, який виходив на головну вулицю позаду ринку.
Позицію ворога обійшли. З цього боку барикада не була захищена — одвічна необачність усіх будівників барикад. Ринок був відкритий, і можна було зайти під колони, де стояло напоготові кілька запряжених повозок обозу. Перед Говеном і двадцятьма його солдатами була та ж п’ятитисячна армія, але вони зайшли їй з тилу.
Говен шепнув щось сержантові. З рушниць зняли солому. Дванадцять гренадерів вишикувалися за рогом провулка. Сім барабанщиків підняли палички, чекаючи команди.
Артилерія стріляла з невеличкими перервами. В одну з таких перерв Говен махнув шаблею і крикнув гучним голосом, що прозвучав у тиші як сурма:
— Двісті чоловік праворуч, двісті ліворуч, решта прямо вперед.
Пролунав залп з дванадцяти рушниць, сім барабанів забили в атаку.
А Говен кинув страшний крик синіх:
— У багнети! Коли!
Ефект був нечуваний.
Вся ця селянська маса, почувши ворога за спиною, уявила, що на неї йде нова армія. В той самий час республіканська колона, що лишилась під командою Гешана в кінці великої вулиці, теж забила в барабани і кинулася на барикаду. Вандейці опинилися між двома вогнями. Почалася паніка, а в паніці постріл з пістолета лунає як постріл з гармати, собачий виск здається лев’ячим ревом; паніка перебільшує все. До того ж селянин лякається так само легко, як спалахує від іскри солома, і як солома, спалахнувши, враз розгорається пожежею, так страх селян перетворюється в панічну втечу. Важко уявити собі, як вони втікали.
За кілька хвилин ринок опустів. Перелякані селяни кинулися врозтіч, офіцери нічого вже не могли вдіяти, Іманус даремно застрелив двох чи трьох утікачів, крик "Рятуйся, хто може" не втих. І вся ця армія, просіявшись крізь сітку провулків, як борошно крізь сито, висипала в чисте поле з хуткістю хмари, гнаної ураганом.
Одні тікали на Шатонеф, другі на Плерге, треті на Антрен.
Маркіз де-Лантенак бачив цю панічну втечу. Власноручно заклепавши гармати, він пішов останнім, повагом і спокійно, кажучи:
— З селянами нічого не вийде. Нам потрібні англійці.
IV. ЦЕ ВДРУГЕ
Перемога була цілковита.
Говен обернувся до людей з батальйону Червоного Ковпака і сказав їм:
— Вас двадцять, але ви варті тисячі.
Похвала начальника в ті часи була як орден.
Гешан, посланий Говеном переслідувати втікачів, привів багато полонених.
Запалили факели і стали обшукувати місто.
Ті, що не встигли втекти, здалися. Велику вулицю освітили факели. Вся вона була завалена вбитими й пораненими. Кожен бій закінчується звичайно дрібними сутичками. І тепер кілька купок одчайдушних сміливців ще змагалися. Їх оточили, і вони склали зброю.
У божевільному розгардіяші загальної втечі Говен помітив одного хороброго: моторний і дужий, він бився, прикриваючи втечу інших, а сам не тікав. Він на диво вправно орудував своїм карабіном, то стріляючи з нього, коли встигав, то відбиваючись прикладом, так що врешті карабін розлетівся на шматки. Тепер він тримав в одній руці пістолет, у другій — шаблю. До нього не наважувалися підступити. Раптом Говен побачив, що він захитався і притулився спиною до однієї з колон на великій вулиці. Цей чоловік був, очевидно, поранений. Але й поранений він тримав шаблю та пістолет. Говен узяв свою шаблю під пахву і підійшов до нього.
— Здавайся! — сказав він.
Чоловік пильно дивився на Говена. З-під його куртки текла кров, утворюючи калюжу біля ніг.
— Ти мій полонений, — продовжував Говен.
Чоловік мовчав.
— Як тебе звати?
— Мене звуть Танець-у-пітьмі.
— Ти молодець, — сказав Говен.
І простягнув йому руку.
Та чоловік відповів:
— Хай живе король!
І, зібравши рештки сил, він підвів обидві руки і одною вистрелив у Говена з пістолета, а другою замірився, щоб ударити шаблею по голові.
Він зробив це із спритністю тигра. Але хтось був ще меткіший за нього. Це був вершник, що прибув за кілька хвилин перед тим і мовчки спостерігав цю сцену, ніким не помічений. Побачивши, що вандеєць підняв пістолет і замахнувся шаблею, він кинувся між ним та Говеном. Якби не цей чоловік, Говен був би мертвий. Куля влучила в коня, удар шаблею дістався вершникові, і обоє впали. Це сталося за одну мить.
Знесилений вандеєць повалився на брук.
Шабля розсікла незнайомцеві лице. Він лежав на землі непритомний. Кінь був убитий.