— У Наталії Дмитрівни? — скрикнула Марія Олександрівна, підхопившись на місці.— Та він же тільки до губернатора поїхав, а тоді, може, до Ганни Миколаївни, і то ненадовго!
— Еге ж, ненадовго, от і ловіть його тепер! Він губернатора дома не застав і до Ганни Миколаївни поїхав, дав слово обідати в неї, а Наташка, котра тепер не виходить від неї, затягла його до себе снідати до обіду. От вам і князь!
1 ви розумієте! (франц.)
— А шо ж... Мозгляков? Він же обіцяв...
— Дався вам цей Мозгляков! Хвалений ваш... Та й він з ними туди ж! Ось побачите, коли його в карти там не засадять, знов програеться| як торік програвся! Та й князя теж засадять; обдеруть,| як липку. А які вона речі розпускає, Наташка та! Вголос кричить, що ви зваблюєте князя, ну там... з певною метою,— vous comprenez? Сама йому торочить про це. Він, зрозуміло, нічого не розбирає, сидить, як мокрий кіт, та на кожне слово: "Авжеж! Авжеж!" А сама, сама! Вивела свою Соньку — уявіть: п'ятнадцять років, а все ще в коротенькому платті водить! Усе це тільки до колін, як можете собі уявити... Послали по цю сирітку Машку, та теж у коротенькому платті, тільки ще вище колін,— я в лорнет дивилася... На голови їм понадівали якісь червоні шапочки з пір'ям,— не знаю вже, що це зображає! — і під фортепіано змусила обох плюгавок танцювати перед князем козачка! Ну, ви знаєте слабість цього князя? Він так і умлів: "Форми,— каже,— форми!" В лорнетку на них дивиться, а вони витинають, дві сороки! Розпашілися, ноги вивертають, такий монплезір пішов, що люлі, та й годі! Тьху! Це — танець! Я сама танцювала з шаллю на випуску з благородного пансіону мадам Жарні,— то я благородний ефект справила! Мені сенатори аплодували! Там князівські та графські дочки виховувались! А це ж просто канкан! Я згоріла з сорому, згоріла, згоріла! Я просто не висиділа!..
— А... хіба ви сам" були в Наталії Дмитрівни? Адже ви...
— Так, вона мене образила минулого тижня. Я це прямо всім кажу. Mais, ma chère *, мені схотілося хоч у щілку подивитися на цього князя, я й приїхала. А то де ж би я його побачила? Поїхала б я до неї, коли б не цей хирний князько! Уявіть собі: всім шоколад подають, а мені ні, і весь час зо мною хоч би слово. Це ж вона умисне... Бодня отака! Ось я ж їй тепер! Але прощайте, mon ange, я тепер поспішаю, поспішаю... Мені треба неодмінно застати Акуліну Памфілівну і їй розповісти... Тільки ви тепер так і попрощайтеся з князем! Він уже більше в вас не буде. Знаєте — пам'яті ж у нього нема, то Ганна Миколаївна неодмінно до себе його перетягне! Вони всі бояться, щоб ви не той... розумієте? щодо Зіни...
Але, люба моя (франц.).
— Ouelle horreur!1
— Це вже я вам кажу! Ціле місто про це кричить. Ганна Миколаївна неодмінно хоче лишити його обідати, а далі й зовсім. Це вона на зло вам робить, mon ange. Я у двір до неї в щілку зазирнула. Така там метушня: обід готують, ножами стукотняву зняли... по шампанське послали. Поспішайте, поспішайте і перехопіть його на дорозі, коли він до неї поїде. Адже до вас першої він обіцяв обідати! Він ваш гість, а не її! Щоб з вас кепкувала ця пройда, ця каверзниця, ця сопля! Та вона підошви моєї не варта, дарма що прокурорша! Я сама полковниця! Я в благородному пансіоні мадам Жарні виховувалась... тьху! Mais adieu, mon ange!2 В мене свої сани, а то я з вами б разом поїхала...
Ходяча газета зникла. Марія Олександрівна затремтіла від хвилювання, але порада полковницина була цілком ясна й практична. Монатися не було чого, та не було й часу. Однак лишалися ще найголовніші труднощі. Марія Олександрівна кинулася до кімнати Зіни.
Зіна ходила по кімнаті туди й сюди, згорнувши навхрест руки, похнюпивши голову, бліда й розстроєна. В очах її стояли сльози; проте рішучість блищала в погляді, який вона звернула на матір. Вона квапливо сховала сльози, і саркастична усмішка з'явилася на устах її.
— Мамо,— сказала вона, випереджаючи Марію Олександрівну,— допіру ви витратили зо мною багато вашого красномовства, надмір багато. Але ви не засліпили мене. Я не дитина. Впевняти себе, що роблю подвиг сестри-жалібниці, не маючи до нього найменшого потягу, виправдувати свою ницість, яку чиниш з самого егоїзму, благородними цілями,— все це таке єзуїтство, яке не могло одурити мене. Чуєте: це не могло мене одурити, і я хочу, щоб ви це неодмінно знали!
— Але, mon ange!..— скрикнула сторопіла Марія Олександрівна.
— Мовчіть, мамо! Майте терпіння вислухати мене до краю. Хоч я цілком свідома того, що все це саме єзуїтство; хоч я цілком упевнена, що такий учинок вкрай неблагородний,— я приймаю вашу пропозицію повністю, чуєте: повністю, і заявляю вам, що готова вийти за кня
1 Який жах! (франц.)
2 Але прощайте, мій ангеле! (франц.)
зя і навіть готова допомагати всім вашим зусиллям, щоб змусити його одружитися зо мною. Навіщо я це роблю? — вам не треба знати. Досить і того, що я зважилась. Я зважилась на все: я подаватиму чоботи йому, я служницею його буду, я тагіцюватиму для його втіхи, щоб загладити перед ним мою ницість; я вживу всього на світі, щоб він не жалкував за тим, що одружився зо мною! Та взамін мого рішення я вимагаю, щоб ви одвер-то сказали мені: як ви це все улаштуєте? Коли ви почали так наполегливо говорити про це, то — я вас знаю — ви не могли почати, не мавши в голові якогось певного плану. Будьте відверті хоч раз за життя; відвертість — неодмінна умова! Я не можу зважитися, не знаючи ясно, як ви це зробите?
Марію Олександрівну так приголомшило несподіване рішення Зінине, що вона якийсь час стояла перед нею, німа й нерухома від подиву, і дивилася на неї у все око. Налагодившись воювати з упертим романтизмом своєї дочки, суворого благородства якої вона завжди боялася, вона раптом чує, що дочка цілком згодна з нею і ладна на все, навіть усупереч своїм переконанням! Отже, справа набувала незвичайної тривкості,— і радість заяскріла в очах її. *
— Зіночко! — вигукнула вона в захваті.— Зіночко! Ти плоть і кров моя!
Більше вона не могла нічого вимовити й кинулась обіймати свою дочку.
— Ой боже мій! Я не прошу ваших обіймів, мамо,— скрикнула Зіна з нетерплячою огидою,— мені не треба ваших захоплень! Я вимагаю від вас відповіді на моє запитання, та й годі.