— На диво цікаві речі відкриваються,— прошипіла Наталія Дмитрівна на вухо Ганні Миколаївні.
— Друже мій,— відповів князь,— за-спо-кой-ся, будь лас-ка; ти мене, далебі, перелякав своїм криком. Запевняю тебе, що ти по-ми-ля-єшся... Я, коли хоч, ладен одружитися, якщо вже так тре-ба; але ж ти, сам же, запевняв мене, що це було тільки вві сні...
— О, як упевнити мені вас! Навчіть мене, як мені упевнити його тепер! Дядечку, дядечку! Адже це важлива річ, вельми важлива фамільна справа! Розміркуйте! Подумайте!
— Друже мій, гаразд, я по-ду-маю. Стривай, дай же мені згадати все, як було. Спочатку я бачив кучера Фе-о-фі-ла...
— Е! Не до Феофіла тепер, дядечку!
— Авжеж, припустімо, що тепер не до ньо-го. Потім був На-по-ле-он, а далі ніби ми чай пили і якась дама прийшла й увесь цукор у нас поїла...
— Але, дядечку,— бовкнув Мозгляков у запамороченні розуму свого,— це ж сама Марія Олександрівна розповідала вам недавно про Наталію Дмитрівну! Я ж бо тут був, я сам це чув! Я сховався й дивився на вас у дірочку...
— Як, Маріє Олександрівно,— підхопила Наталія Дмитрівна,— то ви вже й князеві розповідали, що я у вас цукор украла з цукерниці! То я до вас цукор красти їжджу!
— Геть від мене!—закричала Марія Олександрівна, доведена до розпачу.
— Ні, не геть, Маріє Олександрівно, ви так не смієте казати, а виходить, я у вас цукор краду? Я давно чула, що ви про мене такі паскудства розпускаєте.
Мені Софія Петрівна докладно розповідала... То я у вас цукор краду?
— Але, mesdames,— закричав князь,— це ж було тільки вві сні! Ну, хіба мало чого я бачу вві сні?..
— Бодня клята,— пробурмотіла стиха Марія Олександрівна.
— Як, я ще й бодня! — заверещала Наталія Дмитрівна.— А ви хто така? Я давно знаю, що ви мене бод-нею узиваєте! В мене принаймні чоловік, у мене, а в вас дурень...
v — Авжеж, я пам'ятаю, була й бод-ня,— промимрив без тями князь, пригадуючи недавню розмову з Марією Олександрівною.
— Як, і ви туди ж дворянку ганити? Як ви смієте, князю, дворянку ганити? Коли я бодня, то ви безногі...
— Хто, я безногий?
— Авжеж, безногі, та ще й беззубі, от ви які!
— Та ще й одноокий! — закричала Марія Олександрівна.
— У вас корсет замість ребер! — додала Наталія Дмитрівна.
— Обличчя на пружинах!
— Волосся свого нема!..
— І вусики, в дурня, накладні,— скріпила Марія Олександрівна.
— Та хоч носа лишіть мені, Маріє Степанівно, справжнього! — скрикнув князь, ошелешений такими раптовими відвертостями.— Друже мій! Це ти мене продав! Це ти розповів, що волосся в мене нак-лад-не...
— Дядечку!
— Ні, друже мій, я вже не можу більше тут лишатися! Забери ти мене куди-небудь... Quelle société!1 Куди це ти завів мене, бо-же мій?
— Ідіот! Падлюка! — кричала Марія Олександрівна.
— Боже ти мій! — казав сердешний князь.— Я ось тільки трошки за-був, чого я сюди приїхав, але я зараз зга-даю. Забери ти мене, братику, куди-не-будь, а то мене розшматують! До того ж... мені не-гай-но треба записати одну нову думку...
— Ходімо, дядечку, ще не пізно; я вас зараз же перевезу до готелю і сам переїду з вами...
— Авжеж, до готелю. Adieu, ma charmante enfant...
1 Яке товариство! (франц.)
Ви самі... ви тільки самі... доб-рочесні. Ви бла-го-род-на дівчина! Ходімо ж, мій любцй. О боже мій!
Але не буду описувати кінця неприємної сцени, яка зчинилась по виході князя. • Гості роз'їхалися з вереском і лайкою. Марія Олександрівна лишилася, нарешті, сама, серед руїн та уламків своєї колишньої слави. Леле! Сила, значення, слава — все зникло за один цей вечір! Марія Олександрівна розуміла, що вже не підвестися їй до колишнього. Тривалий, багаторічний її деспотизм над усім товариством остаточно зруйнований. Що лишалось їй тепер? — Філософувати. Та вона не філософувала. Вона прошаленіла всю ніч. Зіна збезчещена, плітки поплетуться нескінченні! Жах!
Як несхибний історик, я повинен згадати, що найбільше за всіх у цьому похміллі перепало Афанасієві Матвійовичу, який забився, врешті, кудись у хижку і там промерз до ранку. Настав нарешті й ранок; та й він не приніс нічого доброго. Біда ніколи сама не приходить...
РОЗДІЛ XV
Коли доля раз впаде на когось бідою, то ударам її й краю не буває. Це давно помічено. Мало було для Марії Олександрівни самої вчорашньої ганьби й стра-мовища! Ні! Доля готувала їй більше й краще.
Ще до десятої години ранку по всьому місту раптом розлетілась одна химерна й майже неймовірна чутка, котру всі зустріли з найзлостивішою й озлобленою радістю,— як і завжди майже зустрічаємо ми всі кожен незвичайний скандал, що трапиться з кимось із наших ближніх. "До такої міри втратити стид і совість! — кричали зусебіч,— до такої міри принизити себе, знехтувати всяку пристойність, до такої міри розпустити всі узи!" тощо. Ось, однак, що сталося. Рано-вранці, чи не о сьомій ще годині, одна бідна, нужденна стара жінка, в розпачі й сльозах, прибігла в дім Марії Олександрівни і благала покоївку якнайшвидше збудити панночку, саму тільки панночку, нищечком, щоб якось не довідалась Марія Олександрівна. Зіна, бліда й пригнічена, вибігла до жінки негайно. Та впала їй у ногн, цілувала їх, обливала слізьми й молила зараз же сходити з нею до її хворого Васі, котрий усю ніч був такий трудний, такий трудний, що, може, й дня більше не проживе.
Стара жінка казала Зіні ридаючи, що сам Вася кличе її до себе попрощатися в передсмертну годину, заклинає її всіма святими ангелами, усім, що було перше, та що коли вона не прийде, то він умре з розпачем. Зіна Ераз вирішила йти, дарма що здійснення такої просьби вочевидь підтвердило б усі колишні озлоблені поголосе ки про перехоплену записку, про скандальну її поведінку тощо. Не сказавши нічого матері, вона накинула на, себе салоп і зараз же побігла з старою жінкою через усе місто в одну з найбідніших слобідок Мордасова, на найглухішу вулицю, де стояла одна старезна, перехняб-лена і вросла у землю хатчина, з якимись щілинками замість вікон, обнесена зусебіч кучугурами снігу.
У цій хатчині, в маленькій, низькій і затхлій кімнатці, де величезна піч засягла рівно половину всього простору, на дощаному, нефарбованому ліжку, на тонкому, як блин, матраці лежав молодий чоловік, накритий старою шинеллю. Обличчя його було бліде й виснажене, очі блищали хворобливим вогнем, руки були тонкі й сухі, мов палиці; дихав він трудно й хрипко. Помітно було, що колись він був гарний з себе; але хвороба спотворила тонкі риси його вродливого обличчя, на яке страшно й жаль було глянути, як на обличчя кожного сухотного, або, певніше сказати, умирущого. Його стара мати, котра цілий рік, мало не до останньої години, сподівалась воскресіння свого Васеньки, побачила нарешті, що не топтати вже йому рясту на цьому світі. Вона стояла тепер над ним, убита горем, згорнувши руки, без сліз, дивилася на нього й не надивлялася і все-таки не могла збагнути, хоч і знала це, що за кілька днів її ненаглядного Васю закриє мерзла земля, там, під заметами снігу, на бідному кладовищі. Та Вася не на неї дивився цієї хвилини. Все обличчя його, схудле й страдницьке, дихало тепер блаженством. Він бачив, нарешті, перед себе ту, котра снилася йому цілі півтора року, і наяву і вві сні, протягом довгих, важких ночей його недуги. Він зрозумів, що вона простила його, з'явившись до нього, мов ангел божий, у передсмертну годину. Вона стискала його руки, плакала над ним, усміхалася йому, знову дивилася на нього своїми чудовими очима, і — і все колишнє, безповоротне, воскресло знову в душі вмирущого. Життя загорілося знову в його серці і, здавалось, залишаючи його, хотіло дати відчути страдникові, як тяжко розлучатися з ним.