— Ні, ні, ніколи! Я не вийду й заміж!.. Ти мій перший... постійний...
— Усе вмирає, Зіночко, все, навіть і спогади!.. І благородні почуття наші вмирають. Натомість заходить розсудливість. Чого ж і нарікати! Користуйся життям, Зіно, живи довго, живи щасливо. Покохай і іншого, коли покохається,— не мерця ж кохати! Тільки згадай, про мене, хоч коли-не-коли; поганого не згадуй,, прости погане; але ж було і в нашому коханні гарне, Зіночко! О, золоті, безповоротні дні... Послухай, мій ангеле, я завжди любив вечірню, призахідну годину. Згадай про мене коли-небудь о цій годині! О ні, ні! Навіщо вмирати? О, як. би я хотів тепер знову ожити! Згадай, друже мій, згадай, згадай той час! Тоді була весна, сонце так яскраво світило, квітли квіти, свято було якесь довкола нас... А тепер! Подивись, подивись!
І бідний показав висхлою рукою на замерзле тьмяне вікно. Потім схопив руки Зіни, притис їх до очей своїх і гірко-гірко заридав. Ридання майже розривали змучені груди його.
І весь день страждав він, нудьгував і плакав. Зіна втішала його, як могла, але її душа страждала до смерті,.. Вона казала, що не забуде його й що ніколи нікого не покохає так, як його кохала. Він вірив їй, усміхався, цілував її руки, але спогади про минуле тільки палили, тільки шматували його душу. Так минув цілий день. Тим часом перелякана Марія Олександрівна разів десять посилала до Зіни, благала її вернутися додому і не занапащати себе остаточно в загальній думці. Нарешті, коли вже стемніло, вона, майже нестямившись від жаху, вирішила сама йти до Зіни. Викликавши дочку до іншої кімнати, вона, мало не навколішках, благала її "відсторонити цей останній і головний кинджал від її серця". Зіна вийшла до неї хвора: голова її горіла. Вона слухала й не розуміла своєї матінки. Марія Олександрівна пішла, нарешті, в розпачі, бо Зійа вирішила ночувати в домі умирущого. Цілу ніч не відходила вона від його ліжка. Але хворому ставало чимраз гірше. Настав і ще день, та вже не було й надії, що страдник переживе його. Стара мати була як божевільна, ходила, мовби нічого не тямлячи, подавала синові ліки, яких він не хотів приймати. Агонія його тривала довго. Він уже не міг говорити, і тільки безладні, хрипкі звуки виривалися з його грудей. До найостаннішої хвилини він усе дивився на Зіну, все шукав її очима, і коли вже світло почало тьмяніти в його очах, він усе ще блукаючою, невірною рукою шукав її руку, щоб стиснути її в своїй. Тим часом короткий зимовий день збігав. І коли, нарешті, останній, прощальний промінь сонця позолотив заморожене, єдине віконце маленької кімнати, душа страдника відлетіла слідом за цим променем з виснаженого тіла. Стара мати, побачивши, врешті, перед себе труп свого ненаглядного Васі, сплеснула руками, скрикнула й кинулась на груди мертвому.
— Це ти, гадино потайна, з світу його звела! — в розпачі закричала вона Зіні.— Ти, розлучнице клята, ти, лиходійко, його згубила!
Та Зіна-вже нічого не чула. Вона стояла над мерт-г.
вим, як знавісніла. Нарешті схилилася над ним, перехрестила, поцілувала його й машинально вийшла з кімнати. Очі її горіли, голова паморочилась. Через болючі відчуття, дві майже безсонні 'ночі вона мало не втратила розуму. Вона невиразно |відчувала, що все її минуле ніби відірвалося від її серця і почалось нове життя, похмуре й загрозливе. Та не пройшла вона десяти кроків, як перед нею немов виріс із-під землі Мозгляков; здавалось, він умисне чекав на цьому місці.
— Зінаїдо Афанасіївно,— почав він якимсь боязким пошептом, квапливо озираючись на всі боки, бо ще було досить видно,— Зінаїдо Афанасіївно, я, звичайно, віслюк! Тобто, коли хочете, я вже тепер і не.віслюк, бо, бачите, все-таки повівся благородно. Та все ж я каюсь у тому, що був віслюк... Я, здається, збиваюсь, Зінаїдо Афанасіївно, але... ви пробачте, це з різних причин...
Зіна майже без тями подивилася на нього і мовчки пішла далі. Тим що на високому дерев'яному тротуарі було тісно двом поруч, а Зіна не уступалася, то Павло Олександрович зскочив з тротуару й біг біля неї внизу, безнастанно зазираючи їй в обличчя.
— Зінаїдо Афанасіївно,— вів він,— я розміркував, і якщо ви самі схочете, то я згоден відновити моє сватання. Я навіть ладен забути все, Зінаїдо Афанасіївно, всю ганьбу, і ладен простити, та тільки з одною умовою: доки ми тут, все лишається в таємниці. Ви виїдете звідси якнайшвидше; я, нишком, слідом за вами; повінчаємося десь у глушині, так що ніхто не побачить, а тоді зараз до Петербурга, хоча б і на перекладних, так, щоб з вами був тільки маленький чемоданчик... га? Згодні, Зінаїдо Афанасіївно? Скажіть мерщій! Мені не можна чекати; нас можуть побачити вкупі.
Зіна не відповідала і тільки подивилася на Мозглякова, але так подивилася, що той враз усе зрозумів, скинув капелюха, розкланявся і зник на першому повороті в провулок.
"Як же це? — подумав він.— Ще позавчора ввечері вона так розчулилась і в усьому себе винуватила? Ма-. буть, день на день не випадає!"
А тим часом у Мордасові пригоди траплялися за пригодами. Сталася одна трагічна подія. Князь, якого Мозгляков перевіз до готелю, тієї ж ночі захворів і захворів небезпечно. Мордасовці довідались про це другого ранку. Каліст Станіславович майже не відходив від хворого. Надвечір зібрався консиліум усіх мордасовських медиків. Запрошення були посланГ їм по-латині. Та, незважаючи на латинь, князь зовсім уже втратив пам'ять, марив, просив Каліста Станіславовича заспівати йому якийсь романс, говорив про якісь парики; часом ніби чогось лякався й кричав. Лікарі вирішили, що від мор-дасовської гостинності в князя сталося запалення— 'в шлунку, котре перейшло (мабуть, дорогою) в голову. Не відкидали й деякого морального потрясіння. Скінчили ж тим, що князь давно вже був схильний умерти, "а тому неодмінно вмре. В останньому вони не помилились, бо сердешний дідок третього ж дня надвечір помер у готелі. Це вразило мордасовців. Ніхто не сподівався, що справа обернеться так серйозно. Кинулись юрбами до готелю, де лежало мертве тіло, ще не прибране, судили, рядили, кивали головами й скінчили тим, що гостро засудили "вбивць нещасного князя", розуміючи під цим, звичайно, Марію Олександрівну з дочкою. Всі відчули, що ця історія, вже через саму свою скандальність, може набрати неприємного розголосу, піде, гляди, ще в далекі країни,— і чого-чого не було переговорено й переказано. Весь цей час Мозгляков метушився, кидався на всі боки, і, врешті, голова в нього запаморочилась. У такому настрої він і бачився з Зіною. Справді, становище його було скрутне. Сам він завіз князя до міста, сам перевіз до готелю, а тепер не знав, що й робити з покійником, як і де ховати, кому дати знати? Чи везти тіло до Духанова? До того ж він вважався небожем. Він потерпав, щоб не звинуватили його в смерті поважного старця. "Чого доброго, справа ще відгукнеться в Петербурзі, у вищому товаристві!" — думав він здригаючись. Від мордасовців не можна було домогтися ніякої поради; усі враз чогось полякалися, відхлинули від мертвого тіла, й лишили Мозглякова в якійсь похмурій самотині. Та раптом уся сцена хутко змінилася. Другого дня, ранимграно, до міста в'їхав один відвідувач. Про цього відвідувача миттю заговорив весь Мордасов, але заговорив якось таємниче, пошептом, виглядаючи з усіх щілин і вікон, коли він проїхав Великою вулицею до губернатора. Сам Петро Михайлович ніби трохи навіть злякався і не знав, як бути з приїжджим гостем. Гість був досить відомий князь Щепетилов, родич покійного, людина ще майже молода, років тридцяти п'яти, в полковницьких еполетах і в аксельбантах. Всіх чиновників пройняв якийсь незвичайний страх від цих аксельбантів. Поліцеймейстер, наприклад, зовсім розгубився, звісно, тільки морально; а фізично він прибув перед очі, хоч і з досить витягнутим обличчям. Зараз же довідались, що князь Щепетилов їде з Петербурга, заїздив дорогою в Духаново. А не заставши в Духанові нікого, полетів слідом за дядьком до ^ордасова, де, як громом, уразила його смерть старого та всі найдокладніші поголоски про обставини його смерті. Петро Михайлович навіть трохи розгубився, даючи потрібні пояснення; та й усі в Мордасові виглядали якимись винуватими. До того ж у приїжджого гостя було таке суворе, таке невдоволене обличчя, хоч, здавалося б, не можна бути невдоволеним спадщиною. Він ураз взявся до діла сам, особисто; .а Мозгляков негайно й ганебно стушувався перед справжнім, не самозваним небожем і зник — не знати куди. Вирішено було негайно перенести тіло покійного до монастиря, де й призначено похоронну відправу. Усі розпорядження приїжджого віддавалися коротко, сухо, суворо, але тактовно і пристойно... Назавтра усе місто зібралося до монастиря, щоб бути присутніми при похоронній відправі. Між дамами розійшлась безглузда чутка, що Марія Олександрівна особисто прибуде до церкви і навколішках перед домовиною голосно проситиме собі прощення і що все це мусить бути так за законом. Усе це, зрозуміло, була дурниця, і Марія Олександрівна до церкви не прибула. Ми й забули сказати, що зараз, як Зіна повернулася додому, її матінка того ж вечора вирішила переїхати в село, вважаючи більше за неможливе лишатися в місті. Там тривожно прислухалася вона з свого кутка до міських чуток, посилала на розвідки дізнаватися про приїжджу особу і весь час була в гарячці. Дорога з монастиря до Духанова проходила менше ніж за версту від вікон її сільського дому — і тому Марія Олександрівна могла зручно розглядіти довгу процесію, яка потяглася з монастиря до Духанова після похоронної відправи. Домовину везли на високих дрогах; за ними тяглася довга низка екіпажів, що проводили покійника до повороту в місто. І довго ще чорніли на білосніжному полі ці похмурі дроги, що їх везли повільно і велично, як належить. Та Марія Олександрівна не могла дивитися довго й відійшла від вікна.