Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно — тільки очі свої бережу.
— Не бійтесь, лягайте просто — усюди сіно і м’яко, — кричала Гапка під дверима, — а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася — буде з мене. Добраніч!
Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.
Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... "Чого вона така непривітна", — думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...
Заснув. Снились якісь сни чудні — пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце — наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око — Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя — як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.
"Нехай же на мене гляне!" — помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.
Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені "любий ти".
— А що, заспав у нас? Втомила дорога?
— Оце! — озвалась Гапка. — Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув — так там добре спати.
А я думав: "Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла".
— Що ж! — почина він. — Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, — всі, кажу, люди в Бога та в убогого!
— А дочка ваша знає, що я її сватаю?
— Аякже! Знає. Я ще вчора їй сказав, зараз, як ти приїхав, і по вечері, як ти спати пішов, я знов.
— Чогось вона неначе смутна? — питаю.
— Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: "Не хочу заміж!"
— А ви питали, чому не хоче?
— Та що ж там питати! Якась дурничка.
— А може, у неї хто другий у мислях?
— Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька — тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаєтесь, то й полюбить.
— А як ні?
— Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!
А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: "Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!"
"Не візьму Марти я й сам", — помишляю, та й роздумався, як би її взяти...
— А що задумавсь? — пита старий. — Не роздумувай!
— Добре-бо, — кажу йому.
Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився — очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.
Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік — підняти суху гіллячку, то у цей бік — сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.
Минув ще день — Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: "Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!" — і зажидаю...
По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.
— Пішли б ви у садок прогулятись — ходімте, я вас проведу.
"Чи не знаю сам дороги — чого докучає?" — думаю, йдучи за нею.
— Де ви там? — крикнула Гапка.
— Я тут, — одказала Марта з-за дерев.
— Ходіть-бо сюди — хутенько-хутенько!
Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.
— Оце гость скучав сам, — каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: — Мені дуже ніколи.
А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.
— Куди ж ви втікаєте? — питаю. — Заждіть трошечки
— Може, ви не знаєте, — промовила вона до мене, — що я вас не хочу. Мене не слухають.
Очі в неї сповнені були слізьми.
Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:
— Я й сам такеньки думаю.
Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:
— Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.
І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.
— Та ви, певно, когось вже обрали собі — так ви й кажіть!
— Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.
— А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?
— Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...
— А чому ж до мене ваше серце не приляже? — жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.
Вона нічого не сказала.
— Я од вас поїду, — говорю їй, — а поки ви мене не жахайтеся — я чоловік смирний.
Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:
— В вас нема роду?
— Нема, — говорю, — нема в мене нікого!
— Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?
— Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!
Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.
— А в нас хутко празник, — каже він, — побачиш, як наша молодь гуляє.
— Не побачу — мені вже час додому їхати.
— Зостанься на празник! — говорить старий.
— В нас дуже весело у празник, — промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:
— Зостаньтесь!
Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. "Не буду я нічого казати!" — думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:
— Підете ви за мене?
— Піду! — одказала вона.
Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.
Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: "Добридень!" та "Добривечір!", а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає — з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: "Чуєш?", наче питає: "Знаєш?" Чи Гапка що-небудь свого розкаже, — вона любила усе про дурнів розказувати, — Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...
Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить: