Пані Борусяк привітна й добра, лише зрідка вона тихо закидає, що краще б якось уладнати своє життя.
— Вам треба було, як уже знайшли доброго чоловіка,' втримати його...
Пані Борусяк мала на увазі Карла, але їй самій Карл найменше подобався: його хрипкий патетичний голос, балаканина про "нове життя", вічний страх порушити зовнішню пристойність, черствий педантизм і побожність — усе це, здавалось їй, суперечило нечистій жадобі його рук, тихо нашіптуваним пестощам, в яких було щось огидне, таке, що лякало її. Тепер той лицемірний голос лунає в церкві:,під час Генріхової конфірмації вона чула його з хорів.
Пані Борусяк обережно передала їй закутану в ковдру дитину, зітхнула і раптом, набравшись духу, промовила:
— Час би вже вам із цим типом розпрощатися.
її гарне, рожеве обличчя потемнішало, стало майже брунатне.
— Яке вже тут кохання...— І нараз знову стала несмілива й тиха: — Не ображайтесь на мене — але ж діти...
Вона не образилася, а подякувала, усміхнулася й понесла дитину до своєї кімнати.
Усміхнений фельдфебель на портреті, що висить між дверима й дзеркалом, тепер на дванадцять років молодший за неї. Сама думка про те, що вона спала з ним, здавалась дивовижною і навіть непристойною: ніби вона звабила дитину. Такого віку, як він на портреті, був пекарів помічник, хлопчина, ще зовсім шмаркач, як їй здавалося; з ним вона посоромилась би мати якісь стосунки.
Генріх десь далеко зостався мертвий. А відпустки його були надто короткі: достатні, щоб понести дитину, але закороткі, щоб лишити згадку про нормальне подружнє життя. Закарбувалися в пам'яті листи, номери поїздів із відпускниками, квапливі обійми біля учбового плацу, поле, пісок, бараки, пофарбовані в захисний колір, запах смоли і щось непевне, таке, що його й визначити не можна, жахливе, що "висіло в повітрі", і не лише в повітрі, а й лягало тінню на Генріхове обличчя, яке схилялось над нею, таке саме бліде й поважне, як і першого разу. Дивно, що в житті він не так багато й сміявся, але на всіх знімках був усміхнений і таким запам'ятався... З великої кав'ярні долинала танцювальна музика, десь далі крокувала рота солдатів: "До Рейну ми крокуємо..." А згодом Генріх сказав те, що завжди говорив Герт: "Лайно!"
А ввечері — знов обійми з Генріхом у кімнаті, де висіла велика ікона, гарна, барвиста: лагідна богородиця
витав в небі на хмарі, тримаючи на руках гожого Ісуса, праворуч від неї — апостол Петро, такий, як і належить бути Петрові: бородатий і привітний, поважний і покірний, а поряд з ним — папська тіара. Було в ньому щось невловиме, чого не можна змалювати, але з чого кожен упізнавав, що це — апостол Петро. Внизу попідпирали голівки гарненькі янголята з крильцями, як у кажана, і такими товстенькими, круглими рученятами... Пізніше вона купила собі таку ікону, тільки меншу. "Rafael ріпх"1 було написано внизу. Картина загинула, перетворилась на попіл тієї ночі, коли вона в бомбосховищі, на замащеній ваксою постелі народила дитину, понесену під іконою божої матері.
Вона бачила ту ікону, як дивилась угору повз Генрі-хове обличчя — поважне обличчя унтер-офіцера, що давно вже не боявся любощів. Десь далеко, по той бік поля, просурмили вечірню зорю — воля до самого ранку... Але те, що "висіло в повітрі", тінню лягло й на Ген-ріхове обличчя, що з ненавистю дослухався до гуркоту танків, які мчали вулицями цілу ніч... Тепер він згорів десь між Запоріжжям і Дніпропетровськом, перетворився на мумію. Переможний танк, переможна газова піч для пана Бамбергера — не залишилось ні солдатської книжки, ні обручки, ні годинника, на якому побожна мати веліла вирізьбити: "На пам'ять про моє перше причастя". На знімках усміхнений єфрейтор, усміхнений унтер-офіцер, усміхнений фельдфебель — але в житті він був такий поважний.
Катафалк, що його прозвали тумбою, свічки в маленькій саксонській парафіяльній каплиці і неприязне, суворе обличчя свекрухи:
— Шануй пам'ять мого сина!
Вона залишилась двадцятиоднорічною вдовою, а через рік Еріх запропонував їй свою астму, свое серце й своє какао: боязкий, добродушний, маленький наці з хворими бронхами. Камфора, пляшка з оцтом, полотняні ганчірки, віддерті від сорочки, і терплячий, глухий стогін уночі.
Нічого не вдієш, треба глянути в дзеркало, що висить поряд із Генріховим портретом, — зуби ще білі й
1 Малював Рафаель (лат.). 32
наче міцні, та як помацати їх, вони зловісно хитаються. Губи ще повні, не такі тонкі й злісно скривлені, як у Верни. Вона ще гарна, струнка дружина фельдфебеля, який усміхався з портрета, лялька з гнучкою й тугою шиєю, що перемогла молодших за себе кондукторок.
Але ж тисячу двісті марок за тринадцять зубів... І ясен, що стають усе гірші, все більше оголюють зуби, уже не відновити...
Вона вже вирішила згодитись на пекареве благання, а Лео віддати молодим кондукторкам, Лео з чисто виголеним обличчям, вугластим лобом, червоними від щітки руками, полірованими нігтями і впевненістю сутенера в погляді. Тільки хай іще меланхолійний пекар із брезклим обличчям трохи почекає, хай трохи помучиться. Мабуть, він дасть їй кімнату, даватиме й грошей, а може, й візьме хлопця учнем, коли той через три роки закінчить школу.
Вона старанно витерла обличчя туалетною водою, і на ваті лишився бруд, що невідомо звідки взявся. Потім злегка напудрилась, підфарбувала губи й помацала коси, що теж почали сіктися. Досі лиш двоє чоловіків завважили, які в неї гарні руки,— Генріх і.пекар. Навіть Герт не помітив їхньої краси, хоч часто, як мала дитина, просив, щоб вона гладила його по обличчю, майже по годині. А пекар спалахував жагою, тільки-но глянувши на її руки. Закоханий дурень, що співає гімни любовним утіхам серед сірого сміття в своїй пекарні, нашіптує їй на вухо всілякі дурниці.
Вона злякалась, коли раптом на порозі з'явився хлопець. У нього було батькове обличчя: обличчя усміхненого єфрейтора, усміхненого унтер-офіцера, усміхненого фельдфебеля, таке саме гарне й таке саме поважне.
— Ти ще не пішла, мамо? — спитав він.
— Зараз іду, — відповіла вона.— Нічого не станеться, як я спізнюся раз. Ти зайдеш сьогодні по мене?
Вона пильно стежила за його обличчям, але не помітила навіть тіні вагання на ньому.