— Я саме хотів це сказати.
— Я й не чекала чогось іншого. Розкішний вислів, любий мій, є чим пишатися. Може, ти хотів ще сказати, що можна почати нове життя?
— Можливо, я й це хотів сказати.
— О, перестань, те було надто гарне. Нове життя! Себто новий шлюб із тобою?
— А хай йому біс! — розсердився він.— Не думай, що я страшенно прагну одружитися з тобою, просто мені здається, що так було б найрозумніше.
— Дуже приємно чути, — мовила Нелла.— Ти майстер робити компліменти.
— Пробач, я зовсім не те мав на думці, — усміхнувся Альберт.— Мені б не страшно було одружитися з тобою.
— Ще краще — ти, так би мовити, не помер би.
— Дурниці,— мовив він, — ти ж знаєш, що подобаєшся мені, і знаєш, що ти вродлива жінка.
— Але не на твій смак, правда?
— Безглуздя, я все ж таки вважаю, що можна було б почати нове життя.
— Іди вже, — мовила вона.— Йди.
Тим часом зовсім розвиднілось. Він устав і запнув зелену завісу.
— Добре, йду.
— В глибині душі ти думаєш, що я уговкаюсь й одружуся з тобою, але ти помиляєшся.
— Тобі потрібна ванна?
— Ні, я вмиюсь на кухні, йди.
Альберт пішов до ванної, відкрутив кран і запалив газ. Він знову поклав душ так, щоб вода текла нечутно, потім зняв із руки годинника, повісив його на цвяшок, де звичайно висів ручний дути, і вернувся до Нелли,— вона чистила на кухні зуби.
— Ти забула,— сказав він,— що ми вже раз пробували жити так, як ти б хотіла. Ти взагалі багато чого забула.
Вона прополоскала рота, поставила склянку й машинально провела пальцями по кахлях на стіні.
— Так, я тоді не хотіла через дитину. Мартін був ще такий малий — і я не могла. Пробач, я про це ніколи не згадувала...
Тоді, зразу після війни, він палко жадав її. Після п'яти років життя в чоловічому оточенні вона була перша жінка, з якою він спав під одним дахом, і до того ж гарна. Через кілька днів після свого повернення він якось уночі натягнув штани, накинув піджака поверх нічної сорочки й босоніж пішов до її кімнати. В неї ще горіло світло. Вона сиділа в постелі й читала, загорнувшись у велику чорну хустку. Коло ліжка тихо дзижчала несправна електрична плита. Нелла усміхнулась, коли він зайшов, поглянула на його босі ноги й сказала:
— Боже мій, ти застудишся! Сідай ось тут. Надворі було холодно, а в кімнаті пахло картоплею,
що лежала в лантухах по всіх шафах, бо льОх уже кілька разів обкрадали.
Нелла згорнула книжку, показала на стару овечу шкуру, що лежала біля її ліжка, і кинула йому товстий червоний светр:
*~ Закутай ним собі ноги.
Альберт мовчки сів, закутав ноги светром і взяв сигарету з коробки, що лежала на її нічному столику.
Він умостився зручніше й відчув приємне тепло розпеченої електричної плитки. Нелла мовчала і більше не усміхалась. Дитина, що спала в ліжечку біля книжкової шафи, була застуджена і весь час сопіла. Без пудри й помади Нелла виглядала старішою, ніж удень, була стомлена й бліда, і навіть віддалік від неї тхнуло дуже поганою горілкою. Щоб приховати ніяковість, він розглядав книжку, що її вона поклала на нічний столик,— "Тереза Декейру". Внизу, в шухляді, лежала її білизна, безладно кинута докупи. Йому було соромно,. що він так раптово, не постукавши, вдерся, і тому він уперто дивився повз її обличчя на стіну, де висіла Раєва фотографія, або на ліжко, але навіть тоді надзвичайно чітко бачив Раєве обличчя: неспокійне гнівне обличчя людини, що обурюється такою випадковою, безглуздою смертю.
— Хочеш випити? — запитала Нелла, і Альберт вдячний був, що вона змогла усміхнутися.
— Так, будь ласка,— сказав він.
Нелла виловила зі шпари між ліжком і стіною склянку та пляшку з каламутною рудуватою горілкою і налила йому. Вона нічого не говорила, не заохочувала його й не стримувала, лиш трохи насторожено чекала.
Альберт мовив:
— Випий зі мною.
Вона кивнула, виловила з тієї самої шпари ще й чашку, вихлюпнула недопиту каву просто на паркет і простягла чашку йому. Альберт налив, вони обоє випили й закурили. Плитка за його спиною мурчала, як велика ласкава кішка. Нараз Альберт вимкнув світло і сказав, освітлений червоним блиском від плитки:
— Якщо не хочеш, скажи, я піду.
— Ні,— відповіла вона, злякано усміхаючись, і він не зрозумів, що ту мить означало "Ні" — "Так" чи "Ні". Він вимкнув і плитку, почекав, поки дріт охолоне, й схилився над її ліжком. Нелла в темряві притягла рукою його голову до себе, ніби петлею, поцілувала в щоку й пробурмотіла:
— Краще б ти пішов.
І він відчув якесь дивне розчарування: його здивували її вуста, що здалися надто м'якими й великими, її цілунок, що виявився не таким, яким він уявляв собі. Він знову ввімкнув світло й плитку з якимось приємним почуттям, що не треба соромитись: Нелла була така ласкава. І не відчув великого розчарування від того, що з наміру його нічого не вийшло. Коли світло знову спалахнуло, Нелла засміялася, ще раз притягла його рукою, ніби петлею, до себе й поцілувала в другу щоку, і він знову відчув розчарування.
— Нам не можна цього робити,— сказала Нелла, і Альберт пішов до своєї кімнати.
Вони ніколи більше не говорили про той випадок, і Альберт згадав про нього аж оце у ванній.
Нелла поставила склянку на поличку й задумливо глянула на нього:
— Так, я тоді не хотіла через дитину...
— А тепер,— сказав він, — я не можу — також через хлопця.
— Дивно, як я могла забути про це,—усміхнулась Нелла.
— Багато чого забувається,— сказав він, також усміхаючись,— і нам здається, наче його ніколи й не було. Думаю, ти не образилась на мене за те, що я тут набалакав.
— Ми за цей час постарішали на дев'ять років, — мовила вона.
— На добраніч.
Альберт вернувся до ванної і скоро почув, як Нелла зайшла до своєї кімнати й зачинила двері. Він роздягнувся, став у ванну і вже тепер сердився на втому, що охопить його десь біля дев'ятої години. Він любив рано лягати, міцно й довго спати, уставати вдосвіта, снідати разом із хлопцем, бо~знав, як тяжко дитині, коли вона єдина в будинку повинна рано вставати, шукати собі сніданок і потім бігти підтюпцем до школи, знаючи, що всі ще можуть поспати. Альбертові батьки тримали невеличкий ресторанчик і ніколи не лягали спати раніше третьої або й четвертої години, тож протягом цілого свого дитинства він уранці йшов через накурену залу до великої, порожньої кухні. Там тхнуло холодним лоєм, бозна-колишнім салатом, на полиці лежали для нього бутерброди, на газовій плиті стояла кава в алюмінієвій каструлі. Шипіння газу в холодній смердючій кухні, поспіхом випита гаряча кава з несвіжим присмаком, бутерброди з великими, нашвидку нарізаними шматками м'яса, якого він не любив. Відтоді, як Альберт пішов з батьківського дому, він завжди прагнув зарані лягати й зарані вставати, але доля вічно зводила його з людьми, що порушували той ритм.