До клозета було далеко. Одного разу Мартінові пощастило туди дійти. Спотикаючись, він ішов крізь шпалери ненажер, із кожним кроком боязкіше, та все ж таки досяг клозета: білі кахлі, сморід теплої сечі, запах лимонної есенції і мила. Служників столик, на ньому — строкаті пакуночки, гребінці, серветки, а перед очима ті самі ненажери, їхні червоні обличчя подвоюються, вони — і в дзеркалі, і в натурі. Подвійний ряд убивць, що копирсаються в зубах, обмацують ситі щоки, перевіряють, чи добре вони поголені, ворушать язиком у роті.
Розстебнуті ґудзики, білі сорочки, а ось> нарешті вільне місце. Мартін нахилився над унітазом, і різкий сморід сечі ненажер додав йому нудоти. Він хотів, щоб усе це вже минулося, щоб настало бажане полегшення. Поруч нього якийсь ненажера з червоною, круглою, ще зовсім молодою пикою сказав:
— Застроми пальця в рот, чуєш, застроми пальця в рот.
Мартінові гидка була добродушна настирливість червонопикого вбивці, і йому палко захотілося до дядька Альберта, до матері, захотілось бачити перед собою просте вугласте Глюмове обличчя і Больдині чорні, як смола, гладенькі коси навколо білого лиця, закортіло пограти в футбол із Брілахом та Берендтом. Але він був ув'язнений, загублений між цими пиками, що трощать кістки, ригають, гидять; замкнутий у цій смертельно чистій, білій в'язниці, приречений вічно вдихати тільки сморід свіжої сечі і штучний лимоновий аромат.
М'яка тепла служникова долоня лягла йому на потилицю, і розпливчасто-добродушне обличчя заглянуло через плече.
— Що з тобою, хлопче?
Але ту мить до чоловічого клозета влетіла бабуся. Служник перелякано витріщив очі. Збентежені чоловіки почали застібатися.
— Що сталося, синку, що з тобою?
Руки в неї були легкі, проте дужі, вона нахилила йому голову і, хоч Мартін зойкнув з жаху, засунула до рота свого довгого, жовтого пальця. І все-таки він не виблював, нудота лежала в шлунку твердою, залізною грудкою, нерозчинний клубок жаху,— і бабуся потягла його назад крізь шпалери ненажер. І ось, серед ресторану, коли Мартін проходив повз стіл убивці, що вправним помахом ножа, з виразом глибокої втіхи в очах, розтинав рожеве, криваве дитяче м'ясо, тверда грудка жаху в шлунку зрушила й підступила до горла. Він не відчував ні сорому, ні каяття, — лише холодний тріумф. Тепер, коли шлунок його спорожнився від жаху, він зміг навіть усміхнутися.
Ненажера спершу почервонів, потім став жовтий як віск. Зчинився галас, забрязкотів посуд, заметушилися кельнери. Бабуся, тримаючи чекову книжку, сміялась і обіцяла відшкодувати збитки.
Вбрання свого Мартін не закаляв, обличчя також, тільки губи довелося витерти хусточкою. Здоровий, порожній і вільний, він вийшов переможцем із боротьби: не забруднив рук, не заплямував душі й повернув їжу, яку в нього силоміць напхали. Навіть бабусі перехотілося їсти, вона залишила на столі тістечка, морозиво й каву, вирвала чек із книжки, ще один — за ненаже-рин костюм, третій — щоб утихомирити кельнера, і тепер, коли його шлунок був порожній, Мартін без страху й сорому пішов поряд із нею довгим, рудим хідником.
Коли вони верталися додому в таксі, бабуся сердито прочитала лекцію про нікудишні шлунки сучасної молоді.
— Ніхто вже не може попоїсти як слід, ніхто не може як слід викурити добру, міцну сигарету. Кволе, приречене покоління!
Такі виїзди відбувалися приблизно раз на півроку. Мартін передчував їх, так само, як передчував "кров у с е ч і " — і всіляко уникав: тікав перед обідом з дому або просив дядька Альберта кудись поїхати. Але втеча лише відтягала виправу, тому що бабуся все одно ловила його. Такі обіди, на її думку, входили в програму виховання. Коли Мартінові було п'ять років, вона одного разу сказала йому:
— Тепер я тобі покажу, як люди їдять по-справжньому,— і вперше взяла його з собою до ресторану Фовінкеля.
Уже тоді в нього склалося враження, що з буфету несуть до зали забитих дітей і нетерплячі вбивці жадібно чекають на миски з рожевим м'ясом. З п'яти років він пильно спостерігав, як дорослі ЇДЯТЬ І ЩО ВОНИ ЇДЯТЬ, і сміливим злетом думки дійшов висновку, що в їхньому способі їсти є щось неморальне.
Але бабуся вперто тягла Мартіна з собою. Його вже давно знали і господар ресторану, і буфетниці, й кельнери, і Мартін добре чув, як вони перешіптувалися:
— Прийшла велика княгиня з ригалом.
Але бабуся не здавалася, вона поставила собі за мету привчити його їсти сито й багато. Перед очима в нього трощили й висмоктували гусячі кістки, їли м'ясо, нарізали криваві біфштекси, і все це він ненавидів. Потім викладали багато чогось таємничого, що називалось грошима. Папірці й монети — за що ж іще можна так дорого платити, як не за дітей?
Після виїздів із бабусею Мартін цілі місяці не їв м'яса, а лише хліб, яйця, сир, молоко й овочі або чудову юшку, яку Глюм варив унизу на кухні.
Глюм завжди варив юшку на цілий тиждень. Не юшку, а кашу, в якій усе, що туди попадало, кипіло доти, доки зовсім розварювалося: городина і-кістки, риба •й яблука. Тієї юшки, чудно приготовленої, але надзвичайно смачної, Глюм варив зразу п'ять літрів, щоб потім мати спокій. А взагалі, він жив хлібом, яйцями й огірками, які гриз, наче яблука. Та ще приносив великі гарбузи й потім годинами стояв, покурюючи люльку, біля плити над своїм казанком, куштував, щось добавляв — цибулину або концентрати, чи сухі трави, розтираючи їх між пальцями. Тоді знову нюхав, знову куштував, усміхався, нарешті приймав казанок із вогню й ставив у холодильник. Тепер цілий тиждень він мав спокій. Ідучи на роботу, він насипав повну банку юшки, закручував накривку, клав у кишеню пів-огірка, окраєць хліба, шматок ковбаси й книжку. Глюм читав дивовижні книжки — на одній стояло: "Догмати-к а", а на іншій—"Т еологія і мораль". Читаючи, він щось підкреслював у них олівцем. Заголовки в книжок були зовсім незрозумілі. Теологія, і мораль мали якесь відношення до слова неморальне. Глюм добре знав, що таке неморальне, й казав, буцімто вбивці в ресторані Фовінкеля їли не дітей і взагалі нічого неморального не робили, але, можливо, Глюмова книга застаріла, бо вона й справді дуже пошарпана, і про тих убивць там ще нічого не написано.