— Ось на що надихнуло мене кохання,— сказав художник на вухо сором'язливому створінню, до смерті налякавши Огюстину цими словами.
Дівчина знайшла в собі надприродну мужність пробитися крізь юрбу і приєднатися до тітки, яка все ще намагалася проштовхатися крізь стіну людей, що не давали їй підійти до картини.
— Вас тут задавлять! — вигукнула Огюстина.— Ходімо звідси!
Але в Салоні буває така тиснява, що двом жінкам неможливо вільно пройти, куди їм хочеться. Безладним рухом натовпу панну Гійом та її тітку віднесло до другої картини. Завдяки чистій випадковості їм випала рідкісна можливість підійти удвох до полотна, яке мода відзначила своєю увагою — і цього разу заслужено. Крик подиву, який вихопився в нотаревої дружини, потонув у гомоні та в гудінні юрби; а Огюстина не могла втриматися від сліз, коли побачила дивовижну сцену, і, скоряючись майже непоясненному почуттю, вона притулила палець до уст, коли за два кроки від неї виникло осяяне палкою радістю обличчя молодого художника. Незнайомець відповів кивком голови, показавши на пані Роген, як на прикру перешкоду, й таким чином подав Огюстині знак, що зрозумів її. Ця пантоміма подіяла на молоду дівчину, наче доторк до розжареного заліза, вона почула себе так, ніби вчинила злочин, уявивши, що між нею та художником уже виникла таємна змова. Від задухи, від миготіння яскравих жіночих уборів, від того разючого враження, яке справили на Огюстину правдивість зображеної на картині сцени, безліч облич — і намальованих, і живих, — ряснота позолочених рам, у дівчини запаморочилася голова, що тільки посилило її страх. Мабуть, вона знепритомніла б, якби, незважаючи на хаос відчуттів, із глибини її серця не підіймалася невідома радість, що оживляла все її єство. А проте їй здавалося, ніби вона потрапила під владу того самого демона, від жахливих підступів якого остерігали її у своїх грізних проповідях святі отці. То була для неї ніби хвилина безумства. Вона помітила, що молодий художник, який сяяв любов'ю і щастям, провів її до самої тітчиної коляски. Охоплена незнаним досі хвилюванням, уся під владою сп'яніння, що в якийсь невідомий спосіб підкоряло її природі, Огюстина послухалася настійного голосу серця і кілька разів глянула на молодого живописця, не зумівши приховати свого збентеження. Ще ніколи рум'янець на її щоках не становив такого разючого контрасту з білістю шкіри. І митець побачив красу дівчини в усьому її розквіті, невинність у всьому її небесному сяйві. Огюстина спізнала і радість, і жах, думаючи про те, що її присутність дає щастя тому, чиє ім'я в усіх на устах, чий талант наділяє безсмертям швидкоплинні образи. її кохають! Сумніватися в цьому не доводилося. Вона уже не бачила біля себе художника, а його прості слова усе відлунювали в її серці: "Ось бачите, на що надихнуло мене кохання". Серце в неї закалатало так нестямно, що аж заболіло, пульсування гарячої крові розбудило в ній невідомі сили. Вона вдала, ніби в неї розболілася голова, щоб не відповідати на запитання тітки стосовно картин. Та коли вони повернулися, пані Роген, звичайно ж, розповіла пані Гійом про те, як уславився Дім з котом, який грає в м'яча, і Огюстина затремтіла всім тілом, коли мати сказала, що поїде в Салон подивитися на свій дім. Дівчина наполегливо повторила, що їй нездужається, і дістала дозвіл лягти в постіль.
— От і вся користь від цих видовищ — головний біль! — вигукнув пан Гійом.— Що ж тут цікавого — бачити намальованим те, що завжди у тебе перед очима? Не згадуйте мені цих художників — то все голота жалюгідна, як і письменники, до речі. На кий біс забандюрилося їм малювати на своїх нікчемних картинах мою домівку?
— А може, нам від цього буде пряма вигода — продамо більше сукна,— сказав Жозеф Леба.
Попри слушність цього зауваження, мистецтво й думка були ще раз прокляті в судилищі торгівлі. Як легко здогадатися, такі балачки не надто підбадьорювали Огюстину. Цієї ночі вона вперше замислилася про кохання. Події минулого дня скидалися на сон, який їй було приємно відтворювати в пам'яті. Уперше в житті поринула вона в ті хвилі почуття, що напливають і заколисують просте й сором'язливе дівоче серце,— страх, надію, докори сумління. Яку порожнечу відчула вона в цьому похмурому домі і який скарб відкрила в своїй душі! Бути дружиною талановитого чоловіка, розділити з ним його славу! Які спустошення мала вчинити ця думка в серці дитини, що виросла у такій сім'ї! Яку надію мала пробудити вона в душі дівчини, вихованої на банальних істинах! їй захотілося жити справжнім життям, промінь світла проник до в'язниці. Огюстина покохала відразу. Це лестило стільком її почуттям, що вона скорилася не вагаючись. Адже у вісімнадцять років кохання ставить ніби призму між світлом і очима молодої дівчини. Звичайно, Огюстина не могла вгадати, до яких тяжких непорозумінь призводить союз жінки люблячої з чоловіком уяви, вона вірила, що покликана дати йому щастя, і не помічала різниці між собою і ним. Майбутнє для неї було в теперішньому.
Наступного дня її батько й мати відвідали Салон і повернулися звідти із засмученими обличчями; видно було, що їх спіткало якесь розчарування. По-перше, художник зняв обидві картини; по-друге, пані Гійом загубила свою кашемірову шаль. Те, що картини зникли після її візиту до Салону, Огюстина сприйняла як вияв делікатності почуттів, а всі жінки, хай і підсвідомо, уміють це цінувати.
Того ранку, коли Теодора де Соммерв'є,— це ім'я Огюстина вже знала, адже воно було в усіх на устах,— який повертався з балу, один з прикажчиків крамниці, увінчаної вивіскою з котом, який грає в м'яча, забризкав мильною піною, в той час як художник чекав появи своєї наївної коханої, що, звичайно, і гадки не мала побачити його у себе під вікном, закохані побачилися після зустрічі в Салоні лише вчетверте. Неважко здогадатися, що перешкоди, які дім Гійома з його закостенілими звичаями ставив перед наділеним палкою вдачею художником, надавав його пристрасті до Огюстини просто-таки шаленої сили. Як підступитися до дівчини, що сидить за прилавком між двома такими мегерами, як Віргінія і пані Гійом, як перекинутися з нею словом, коли мати й на хвилину не лишає її саму? Охочий, як і всі закохані, мучити себе уявними стражданнями, Теодор вигадав собі суперника в одному з прикажчиків, а інших запідозрив у співчутті своєму товаришеві. Якби Теодорові й пощастило уникнути очей стількох аргусів, то навряд чи йому вдалося б обманути сувору пильність старого купця та пані Гійом. Усюди перешкоди, всюди безнадія! Сама сила пристрасті ставала на заваді молодому художникові, заважала йому додуматись до котроїсь із хитрих витівок, до яких в'язні та закохані доходять завдяки гарячковим зусиллям розуму, розпаленого нестямним прагненням до волі або вогнем кохання. Теодор блукав поблизу від дому коханої з упертістю божевільного, немовби рух міг підказати йому необхідну хитрість. Змучений власною уявою, він вирішив підкупити щокату служницю, і це йому вдалося. Отже, протягом двох тижнів, які минули після злощасного ранку, коли Гійом і Теодор так добре роздивилися один одного, закохані зуміли обмінятися кількома листами і зрештою домовилися бачитись о певній годині дня, а по неділях зустрічатися під час меси та вечерні в церкві Святого Луппа. Огюстина послала своєму любому Теодорові список родичів та друзів їхньої родини, з якими молодий художник поставив собі за мету близько познайомитися і, якщо вдасться, зацікавити своїми любовними намірами кого-небудь із цих людей, заклопотаних грішми та торгівлею, людей, яким справжня пристрасть мала здаватися нечуваною і гідною всякого осуду забаганкою. А втім, у звичаях Дому з котом, який грає в м'яча, нічого не змінилося. Хоч Огюстина і бувала неуважною, хоч усупереч усім правилам домашнього розпорядку вона раптом ішла до своєї кімнати, щоб подати умовний знак за допомогою вазона з квітами, хоч вона й зітхала, поринала в задуму,— ніхто, навіть її мати, нічого не помічав. Це мало б здивувати тих, хто збагнув, який дух панував у домі купця Гійома, де всяка думка, позначена печаттю поезії, суперечила і людям, і речам, і ніхто не міг дозволити собі ні зайвого жесту, ні погляду, знаючи, що їх помітять і осудять. Проте усе пояснювалося просто: мирний корабель, що плавав по бурхливому морю паризької торгівлі під прапором "Кота — гравця у м'яч", став жертвою одного з тих штормів, які можна б назвати сезонними, оскільки вони відбуваються через певні, точно визначені проміжки часу. Ось уже два тижні четверо чоловіків з його команди, пані Гійом і панна Віргінія були заклопотані напруженою працею — так званим переобліком товарів. Розгортали усі сувої й перемірювали довжину кожного клаптя, щоб визначити його вартість. Уважно роздивлялися ярлики, прикріплені до кожного згортка, щоб знати, коли сукно було куплене. Визначали теперішню ціну. Пан Гійом з ранку до вечора ходив з аршином у руках та з пером за вухом і скидався на капітана, що командує маневрами. Його різкий голос проникав крізь віконечко в дверях, крізь люки товарного складу, розташованого в підвалах крамниці, і промовляв якісь варварські фрази торговельного жаргону, що для людей невтаємничених звучить чистою нісенітницею. "Скільки в нас Г.Н.3.?" — "Усе продано".— "Скільки залишилося К.С.?" — "Два лікті".— "Ціна?" — "П'ять-п'ять-три".— "Покладіть до трьох А. всі Ж.Ж., всі М.П. і залишок В.Д.О.". І ще безліч подібних висловів, так само незрозумілих, гриміли над прилавком, як ото сучасні вірші, що їх уперто викрикують романтики, аби підтримувати в собі захват до творчості одного із своїх поетів. Увечері Гійом, зачинившись із старшим прикажчиком та з дружиною, закривав рахунки, починав нові, писав боржникам і оформляв накладні. Утрьох вони проробляли величезну працю, результати якої, проте, вміщувалися на одному аркуші найкращого "міністерського" паперу і повідомляли торговельному підприємству Гійома, що його становище виражається в такій-от сумі наявних грошей, в такій-от кількості товарів, у таких-от векселях та зобов'язаннях, що воно не заборгувало жодного су, що йому винні сто або двісті тисяч франків, що капітал збільшився, що прибутки від ферм, домів та рент належно впорядковані, округлилися або подвоїлися. Звідси виникала необхідність складати монету до монети ще з більшим завзяттям, аніж раніше, причому цим працелюбним мурахам навіть на думку не спадало: а навіщо?