"Ти пишеш мені ще за дітей і повертаєшся до нашої давньої суперечки: просиш мене дати свою згоду на те, щоб віддати їх до школи. Ти знаєш моє упередження проти такого виховання...
"Не знаю, мій друже, чи згодишся ти зі мною, але я в усякому разі благаю тебе, з любови до мене, пообіцяти мені, що поки я жива й після моєї смерти, коли воля божа буде розлучити нас, цього ніколи не буде.
"Ти мені пишеш, що тобі треба буде поїхати до Петербургу в наших справах. Христос із тобою, мій любий, їдь і повертайся швидче. Нам усім так без тебе скучно. Весна дивно хороша і двері на балькон уже відчинили, доріжка до теплиці вже чотири дні тому була зовсім суха, персики саме цвітуть, де-не-де тільки лишився сніг, ластівки прилетіли, і сьогодні Любочка принесла мені перших весняних квітів. Лікар говорить, що днів за три я вже буду зовсім здорова, і мені можна буде дихати свіжим повітрям і грітись на квітневому сонечку. Прощай же, мій милий, нехай тебе не турбує ні моя хвороба, ні твій програш; кінчай швидче справи й приїзди до нас із дітьми на ціле літо. Я укладаю чудові пляни про те, як ми перебудемо його, і лише тебе бракує, щоб їм здійснитись".
Друга частина листа була написана по-французькому, злитим
i нерівним почерком на другому клаптикові паперу. Я перекладаю його слово до слова:
((Не вір тому, що я написала тобі про мою хворобу: ніхто
ii у гадці не має, яка вона серйозна. Я одне знаю, що мені більше не вставати з ліжка. Не гай даремно жодної хвилини, виїжджай зразу й привозь дітей. Може, я ще встигну хоч раз поцілувати й поблагословити їх: це моє єдине останнє бажання. Я знаю, який це тяжкий удар для тебе, але все одно — раніше чи пізніше, од мене чи од кого іншого ти зазнав би його; постараймося мужньо і з надією на ласку божу перенести це нещастя, скорімося волі його.
"Не думай, що те, що я пишу, є марення хворої уяви; навпаки, мої думки надзвичайно чіткі цієї хвилини, і я цілком спокійна. Не потішай же себе даремно наділю, що це помилкові, невиразні передчуття боязкої душі. Ні, я почуваю, я знаю — і знаю через те, що бог схотів відкрити мені це — мені лишилося жити дуже недовго.
а Чи скінчиться разом із життям моя любов до тебе й до дітей? Я зрозуміла, що це річ неможлива. Я надто яскраво відчуваю цієї хвилини, що почуття, без якого я не можу зрозз-міти існування, не може колинебудь зникнути. Душа моя не може існувати без любови до вас, а я знаю, що вона існуватиме довіку, вже хоч би через те, що таке почуття, як моя любов, не могло б народитись, коли 6 воно мало колинебудь Зникнути.
"Мене не буде з вами; але я цілком певна, що любов моя ніколи не залишить вас, і ця думка така радісна для мого серця, що я спокійно й без страху чекаю на близьку смерть.
а Я спокійна, і богові відомо, що я завжди дивилася й дивлюся на смерть, як на перехід до кращого життя; так чому ж сльози душать мене? Нащо позбавляти дітей любої матері? Нащо завдавати тобі такого тяжкого несподіваного жалю? Нащо мені вмирати, коли ваша любов робила для мене життя безмежно щасливим?
"Нехай буде свята його воля!
а Сльози не* дають мені далі писати. Може я не побачу тебе. Дякую ж тобі, мій коханий друже, за все щастя, яке ти подарував мені в цьому житті; я там проситиму бога, щоб він нагородив тебе. Прощай, мій любий; пам'ятай, що мене не буде, але любов моя ніколи й ніде не покине тебе. Прощай, Володю, прощай, мій янголе, прощай Веніяміне мій, Мико-лонько!
а Невже ж вони колинебудь забудуть мене!"
До цього листа була додана також французька записка від Мімі такого змісту:
"Сумні передчуття, що про них вона вам говорить, надто стверджуються словами лікаря. Вчора вночі вона звеліла послати цього листа негайно на пошту. Гадаючи, що вона сказала це, бувши непритомна, я чекала до сьогоднішнього ранку й зважилася його розпечатати. Тільки я його розпечатала, як Наталя Миколаївна спитала мене, що я зробила з листом, і звеліла мені спалити його,, якщо він ще не пішов. Вона все говорить за нього й запевняє, що він вас уб'є. Не гайте часу, виїжджайте якнайшвидче, якщо ви хочете побачити цього янгола, поки він ще не покинув нас. Пробачте за це недоладне писання. Я не спала три ночі. Ви знаєте, як я люблю її".
Наталя Савівна, що цілу ніч 11 квітня перебула в матусиній спальні, розказувала мені, що, написавши першу частину листа, maman поклала його коло себе на столику й заснула.
"Я сама,—казала Наталя Савівна., — признаюсь, задрімала в кріслі, і панчоха випала з моїх рук. Коли от чую спросоння— годині так о п'ятій, — що вона наче з кимсь говорить; я розплющила очі, дивлюсь: вона, моя голубонька, сидить на ліжкові, згорнула отак-о ручки, а сльози так і ллються.
а—Так усьому край?" тільки вона й сказала і затулила обличчя руками.
"Я скочила, почала питати: що з вами?" "— Ах, Наталю Савівно, як би ви знали, кого я зараз бачила!"
а Скільки я не питала — більше вона мені нічого не сказала, тільки звеліла подати столик, пописала ще трохи, при собі звеліла запечатати й негайно послати. Після цього все пішло гірше та гірше".
XXVI. ЩО ЧЕКАЛО НАС НА СЕЛІ
25 квітня ми виходили з подорожньої коляски коло ґанку петрівського будинку. Виїжджаючи з Москви, тато був замислений, і коли Володя спитав його, чи не хвора матуся, він журно подивився на нього й мовчки кивнув головою. Підчас подорожі він помітно заспокоївся; але в міру того, як ми під'їздили до будинку, обличчя йому ставало сумніше й сумніше, і коли, виходячи з коляски, він спитав заспаного Фоку, що вибіг назустріч: "де Наталя Миколаївна?" — голос йому тримтів і в очах стояли сльози. Добрий дідусь Фока, скоса глянувши на нас, спустив очі додолу і, відчиняючи двері до передпокою, одвернувшись відповів:
— Шостий день вже не виходять із спальні.
Милка, що, як я довідався згодом, з самого того дня коли Захворіла maman, не переставала жалісно вити, весело кинулася до батька — скакала на нього, вищала, лизала йому руки; але він відштовхнув її й пройшов до вітальні звідти до диванної, двері з якої були просто до спальні. Що ближче підходив він до цієї кімнати, то більше з усіх його рухів видко було, як він хвилюється: увійшовши до диванної, він ішов навшпиньках, ледве дихав і перехристився, перше ніж наважився взятись за ручку зачинених дверей. Тут з коридору вибігла незачісана заплакана Мімі. "Ах! Петре Олександровичу! — сказала вона пошепки з щирим одчаєм на обличчі, і потім, помітивши, що тато тягне за ручку дверей, вона додала ледве чутно: — тут не можна пройти — хід в оті-он двері".