— Так не можна ж завжди бути однаковими: треба колинебудь і змінитися, — відповідала Катруся, що завжди мала звичку пояснювати все якоюсь фаталістичною необхідністю, коли не Знала, що говорити.
Я пам'ятаю, що якось, посварившись із Любочкою, яка назвала її дурною дівчинкою, вона відповідала: "не всім ясе розумним бути, треба fí дурним бути"; але, мене не задовольнила відповідь, що треба ж і змінитись колинебудь, і я допитував далі:
— Та для чого ж це треба?
— Адже не завжди ж ми житимемо вкупі, — відповідала Катруся, злегка червоніючи й пильно дивлячись у Пилипову спину.— Матуся могла жити у покійниці вашої maman, що була її щира приятелька, а з графинею, яка, кажуть, така сердита, ще й бозна, чи зійдуться вони. Та й усе ж таки колинебудь та ми розійдемось: ви багаті—у вас є Петровське, а ми бідні — у матусі нічого немає-
"Ви багаті — ми бідні"... Ці слова й поняття, зв'язані з ними, здалися мені надзвичайно дивні. Бідні, як я тоді розумів, могли бути лише старці та мужики, і цього поняття бідности я ніяк не міг поєднати в своїй уяві з граціозною гарненькою Катрусею. Мені здавалося, що Мімі й Катруся, якщо завжди жили, то й житимуть з нами й ділитимуть усе нарівно. Інакше й бути не могло. Тепер же тисячі нових неясних думок про їхній самотній стан зароїлися мені в голові, і мені стало так соромно, що ми багаті, а вони бідні, що я почервонів і не міг наважитись глянути на Катрусю.
"Що ж таке, що ми багаті, а вони бідні? — думав я, — і як ¡3 цього випливає потреба розлучатись? Чого ж нам не поділити нарівно того, що ми маємо?" Але я розумів, що з Катрусею про це не слід говорити, і якийсь практичний інстинкт всупереч цим моїм логічним міркуванням уже говорив мені, що вона має рацію і що недоречно-було б пояснювати їй мою думку.
— Невже ти справді поїдеш од нас?—спитав я. — Як же це ми будемо жити нарізно?
— Що ж робити, мені й самій боляче; тільки якщо так станеться, я знаю, що я робитиму...
— Акторкою будеш..., от дурниці! — підхопив я, знаючи, що вона завжди мріяла бути акторкою.
— Ні, це я казала, коли була маленька...
— Так що ж ти зробиш?
— Піду в манастир і буду там жити, ходитиму в чорненькому платтячку, в оксамитовій шапочці.
Катруся заплакала.
Чи траплялось вам, читачу, в певну добу життя раптом помічати, що ваш погляд на речі цілком змінюються, ніби всі речі, що ви їх бачили до того часу, раптом повернулись до вас другою, невідомою ще стороною? Отож моральна зміна відбулася в мені вперше підчас нашої подорожі, яку я і вважаю за початок моїх підпарубочих років.
Я вперше тоді ясно усвідомив те, що не ми тільки, тобто наша родина, живемо на світі, що не всі інтереси обертаються навколо нас, а що є інше життя — людей, що нічого спільного З нами не мають, не цікавляться нами й навіть не знають, що ми існуємо. Звичайно, я й раніше це знав; але знав не так, як це взнав тепер, не усвідомлював, не відчував.
Думка обертається в переконання лише певним шляхом, часто зовсім несподіваним і відмінним від шляхів, якими, щоб Здобути те саме переконання, йдуть інші люди. Розмова з Катрусею, що дуже вразила мене й змусила замислитись над її майбутнім, була для мене цим шляхом. Коли я дивився на села й міста, що через них ми проїздили, в яких у кожному будинку жила принаймні така родина, як наша, на жінок, дітей, що З цікавістю дивилися одну хвилину на екіпаж і назавжди щезали з очей, на крамарів, мужиків, що не тільки не вклонялися нам, як я звик бачити це в Петровському, але навіть і не дивились на нас, — мені вперше стукнуло в голову: що ж може їх цікавити, коли вони зовсім не думають за нас? І з цього питання виникли інші: як і чим вони живуть? як виховують своїх дітей? чи вчать їх? чи пускають гратись? як карають? і т. інш.
IV. У МОСКВІ
Коли ми приїхали до Москви, зміна в моїх поглядах на речі, на особи й на своє ставлення до них зробилася ще помітніша.
Коли я вперше побачив бабусю, коли побачив її худе в зморшках обличчя й згаслі очі, почуття підлесливої пошани й страху, що я до неї відчував, перейшло в жаль до неї; а коли вона, притулившись обличчям до Любочкиної голови, заридала так, ніби перед її очима був труп її милої доньки, жаль перейшов навіть у любов. Мені ніяково було бачити її сум підчас побачення з нами; я розумів, що ми самі по собі ніщо для неї, що ми їй дорогі лише як спогад; я відчував, що в кожному поцілунку, якими вона вкривала мої щоки, була одна думка: її немає, вона померла, я не побачу її більше.
Тато, що в Москві майже зовсім не звертав на нас уваги і з завжди стурбованим обличчям тільки на обід приходив до нас у чорному сурдуті або фраку, разом із своїм великим одко-ченим коміром сорочки, халатом, старостами, прикажчиками, проходками на тік та полюванням — підупав у моїх очах дуже. Карл Іванович, якого бабуся називала "пестун", який раптом, бозна нащо, надумав змінити свою статечну, знайому мені лисину на руду перуку з вузеньким проділем майже посередині голови, видався мені такий чудний та кумедний, що я дивувався, як міг я раніше не помічати цього.
Між дівчатами й нами теж появилася якась незрима перепона; вони й ми мали вже свої секрети; вони начебто пишалися перед нами своїми спідничками, що чимраз ставали довші, а ми — своїми штанами з штрипками. А Мімі першої ж неділі вийшла до їдальні в такому розкішному вбранні і з такими стрічками на голові, що вже зразу видно було, що ми не на селі і що тепер усе піде по-іншому.
V. СТАРШИЙ БРАТ
Я був лише на рік і кілька місяців молодший од Володі; ми росли, вчилися й гралися завжди вкупі. Нас не розрізняли, як старшого й молодшого; але саме коло того часу, що про нього я говорю, я почав розуміти, що Володя не товариш мені щодо віку, нахилів і здібностей. Мені навіть здавалося, що Володя сам розуміє своє першенство й пишається ним. Таке переконання, може й помилкове, розпалило в мені самолюбство, яке страждало щоразу, стикаючись із ним. Він в усьому був вищий за мене: в розвагах, у науках, у суперечках, у вмінні поводитись, і все це віддаляло мене він нього й змушувало відчувати незрозумілі для мене моральні страждання. Якби, коли Володі вперше зробили голяндські сорочки з зборами, я сказав прямо, що мені дуже прикро не мати таких, я певен, що мені стало б легше й не здавалося 6 щоразу, коли він лагодив свої ковнір-чики, що він робить це для того тільки, щоб образити мене.