— Ех, паничу! Не журіться: перемелеться — все гаразд буде! Хоч це прислів'я, яке не один раз і згодом підтримувало
твердість мого духу, трохи розважило мене, але саме те, що мені прислали не самий хліб та воду, а ввесь обід, навіть і солодке—вергуни, змусило мене дуже замислитись. Коли б мені не прислали вергунів, то це визначало б, що мене карають ув'язненням, але тепер виходило, що я ще не покараний, що мене тільки відокремили від інших, як шкідливу людину, а що кара ще буде. Саме тоді, як я заглибився в розв'язування цього питання, у замку моєї в'язниці повернувся ключ, і St.-Jérôme з суворим і офіційним обличчям увійшов до кімнати.
— Ходіть до бабусі, — сказав він, не дивлячись на мене.
Я хотів був почистити рукава курточки, що вимазані були в крейду, перше ніж ввійти до кімнати, але St.-Jérôme сказав, що це зовсім, непотрібно, начебто я був у такому жалюгідному "стані, що за зовнішній вигляд не було вже рації дбати.
Катруся, Любочка й Володя подивились на мене, коли мене St.-Jérôme за руку вів через залю, з тим самим виразом, з яким ми завжди дивились на острожників, що їх понеділками вели повз наші вікна. Коли ж я підійшов до бабусиного крісла, маючи намір поцілувати її в руку, вона одвернулася від мене й сховала руку під мантилю.
— Так от, мій любий, — сказала вона після досить довгої мовчанки, підчас якої вона обвела мене з ніг до голови таким поглядом, що я не знав, де подіти свої очі й руки, — можу сказати, що ви дуже цінуєте мою любов і що з вас я маю справді велику втіху. St.-Jérôme, що на моє прохання, —додала вона, розтягуючи кожне слово, — взявся вас виховувати, не хоче тепер лишатись у моєму домі. Через що? Через вас, мій любий! Я сподівалася, що ви будете вдячні, — говорила вона далі, по-'мовчавши трохи й таким тоном, який доводив, що промова її була складена завчасно, — за його догляд та піклування, що ви цінуватимите його заслуги, а ви, молокосос, хлопчисько, зважилися зняти на нього руку. Дуже добре! Чудово!.. Я тея; починаю думати, що ви нездатні розуміти, коли до вас ставляться по-шляхетному, що для вас потрібні інші, низькі засоби... Перепрошуй зараз мені, — додала вона суворо-владігим тоном, указуючи на St.-Jérôme'a:— чуєш?
Я подивився в напрямі бабусиної руки і, побачивши сурдут St.-Jérôme'a, одвернувся й не зрупіався з місця, знов починаючи відчувати, як мені завмирає серце.
— Що ж? ви хіба не чуєте, що я вам кажу? Я ввесь тримтів, але не сходив з місця.
— Коко! — сказала бабуся, мабуть помітивши внутрішні страджання, що я їх відчував.—Коко,—сказала вона вже не так владним, як ніжним голосом, — та чи це ти?
— Бабусю! я ні за що не перепрошуватиму його... — сказав я, раптом зупиняючись, відчуваючи, що не зможу стримати сліз, які мене душили, коли скажу ще хоч одне слово.
— Я наказую тобі, я прошу тебе! Що ж ти?
— Я... я... не... хочу... я не можу,— проказав я, і стримувані ридання, що росли в моїх грудях, раптом прорвали перепону, що їх стримувала, і вибухнули шаленою зливою.
— C'est ainsi que vous obéissez à votre seconde mére, c'est ainsi que vous reconnaissez ses bontés!—сказав St.-Jérôme трагічним голосом. — A genoux!
Толстой—10.
— Боже мій, коли б вона (бачила це! — сказала бабуся, відвертаючись од мене й витираючи сльози, що виступили їй на очах. — Коли б вона бачила!., краще, що її немає. Так, вона не перенесла б такого горя, не перенесла б...
І бабуся плакала дужче й дужче. Я плакав теж, але й не думав перепрошати.
— Tranquillisez — vous au nom du ciel, m-me la comtesse, — казав St.-Jérôme.
Але бабуся вже не слухала його, — вона затулила обличчя руками, і ридання її скоро перейшли в ікавку й гістерику.
В кімнату з переляканими обличчями вбігли Мімі й Гапка, запахло якимись сшіртами, і в усьому домі знялася біганина та шепотіння.
— Милуйтеся з вашого діла, — сказав St.-Jérôme, ведучи мене нагору.
"Боже мій, що я наробив! який я злочинець!"
Тільки St.-Jérôme, сказавши мені, щоб я йшов до своєї кімнати, спустився вниз, я, не здаючи собі справи в тім, що роблю, побіг з великих сходів, що йшли на вулицю.
Чи хотів я втекти зовсім з дому чи втопитись — не знаю;, знаю тільки, що, затуливши обличчя руками, щоб нікого НФ бачити, я біг сходами далі й далі.
— Ти куди? — спитав мене раптом знайомий голос. — Тебе,, голубчику, мені саме й треба!
Я хотів був пробігти повз тата, але він ухопив мене за руку й суворо сказав:
— А ходи-но за мною, голубе! Як ти смів чіпати портфель у моєму кабінеті? —— сказав він, уводячи мене за собою в маленьку диванну. — Га? Що ж ти мовчиш? Га? — додав він, узявши мене за вухо.
— Я винний, — сказав я: — сам не знаю, що на мене найшло...
— Ага, не знаєш, що на тебе найшло, не знаєш, не знаєш, не знаєш!.. — приказував він, з кожним словом смикаючи мене за вухо. — Будеш тепер лізти, куди не треба? будеш? будеш?
Дарма що вухо мені дуже боліло, я не плакав, а відчував приємне Моральне почуття. Скоро тато пустив моє вухо, я схопив його руку й, плачучи, почав її цілувати.
— Бий мене ще, — говорив я крізь сльози, — дужче, міцніше— я нікчемна, я гидка, я нещасна людина!
— Що з тобою? — сказав він, злегка відштовхуючи мене.
— Ні, ні за що не піду, — сказав я, чіпляючись за його сурдут. — Усі ненавидять мене, я не знаю, але заради бога ти вислухай мене, захисти мене або вижени з дому. Я не можу
З ним жити, він всіляко намагаються зганьбити мене, велить ставати навколішки, хоче вибити мене різками. Я не можу цього, я не маленький, я не перенесу цього, я помру, себе вб'ю! Він сказав бабусі, що я негідник; вона тепер хвора, вона вмре через мене. Я... з ним... заради... бога... побий... за... що... му...
ЧИТИ...
Сльози душили мене, я сів на канапу і, не маючи сили говорити більше, впав головою до нього на коліна, ридаючи так, що мені здавалося, я мав умерти тієї ж хвилини.
— Та чого ти, пузирю? — сказав тато співчутливо, нахиляючись до мене.
— Він мій кат, мучитель... умру... ніхто мене не любить!— ледве міг проказати я, і мене взяло на корчі.