— Не сподівалась я, що ти така зла, — сказала Любочка, зовсім розкиснувши, ідучі від нас: — під таку хвилину і навмисне, цілий вік, усе призводити до гріха! Я до тебе не чіпляюся з твоїми почуттями та стражданнями!
VI. ь СПОВІДЬ
З такими несерйозними думками я повернувся до диванної, коли всі зібрались туди й сповідач, підвівшись, готувався читати молитву перед сповіддю. Але як тільки серед загальної тиші почувся виразний, суворий голос ченця, що читав молитву, і особливо, коли він проказав до нас слова: "відкрийте всі ваші гріхи без сорому, затаювання й виправдування, і душа ваша очиститься перед богом, а як затаїте щонебудь — більший гріх матимете", — до мене повернулось почуття побожного трепету, яке відчував я вранці, коли згадував про таїнство, що має відбутись. Я навіть мав насолоду з свідомости цього стану й старався затримати його, зупиняючи всі думки, що приходили мені в голову, і намагаючись чогось боятись.
Перший пішов сповідатись татко. Він дуже довго пробув у бабусиній кімнаті, і за ввесь час ми всі в диванній мовчали або пошепки говорили про те, хто раніше піде. Нарешті, знов із дверей почувся голос ченця, що читав молитву, і татові кроки. Двері рипнули, і він вийшов звідти, своїм звичаям покахикуючи, смикаючи плечем і не дивлячись ні на кого з нас.
— Ну, тепер ти йди, Любо, та дивись — усе скажи. Адже ти в мене велика грішниця, — весело сказав тато, щипонувшп її за щоку.
Любочка побіліла й почервоніла, вийняла записочку з фартуха, знов сховала її і, нахиливши голову, якось укоротивши шию, ніби чекаючи, що хтось її вдарить зверху, пройшла в двері. Вона була там недовго, але коли виходила звідти — плечі їй тримтіли від схлипування.
Нарешті, після гарненької Катрусі, що, усміхаючись, вийшла З дверей, прийшла й моя черга. Я з тим самим тупим страхом і з бажанням навмисне щодалі більше збуджувати в собі цей страх, увійшов у напівтемну кімнату. Сповідач стояв перед на-лоєм і поволі обернув до мене своє обличчя.
Я пробув не більше як п'ять хвилин у бабусиній кімнаті, але вийшов звідти щасливою й новою людиною. Незважаючи на те, що мене неприємно вражала вся стара обстанова життя, ті самі кімнати, ті самі меблі, та й сама моя постать (мені хотілося б, щоб усе зовнішнє змінилося так, як, здавалося мені, я сам змінився внутрішньо), — незважаючи на це, я пробув у цьому радісному настрою до самого того часу, як ліг спати.
Я вже засинав, перебираючи уявою всі гріхи, від яких очистився, як раптом згадав один соромітний гріх, що про нього не сказав, сповідаючись. Слова молитви перед сповіддю пригадались мені і безнастанно звучали мені в вухах. Увесь мій спокій миттю зник. "А коли затаїте — більший гріх матимете..." вчувалося мені ввесь час, і я визнавав себе за такого страшного грішника, що не було мені й відповідної кари. Довго я перевертався з одного боку на другий, передумуючи про своє становище і щохвилини чекаючи кари від бога й навіть наглої смерти, — думка, що змушувала мене відчувати невимовний жах. Але от мені прийшла в голову щаслива думка: вдосвіта піти чи поїхати в манастир до сповідача й знов посповідатись, і я заспокоївся.
VII. ПОДОРОЖ ДО МАНАСТИРЯ
Я кілька разів прокидався вночі, щоб не заспати, і о шостій годині був уже на ногах. У вікнах ледве розвиднялося. Я одяг своє вбрання й чоботи, які, пожмакані й нечищені, лежали біля ліжка, бо Микола ще не встиг їх прибрати, і, не молившись богу, не вмиваючись, вийшов уперше за своє життя сам на вулицю.
На тім боці вулиці з-за зеленого даху великого будинка червоніла туманна, холодна зоря. Досить міцний, ранковий весняний мороз скрізь скував болото й струмки, коловся під ногами й щипав мені обличчя й руки. В нашому провулку не було ще жодного візника, на яких я важив, щоб швидче з'їздити й повернутись. Тільки тяглися якісь вози Арбатом та два робітники-мулярі, розмовляючи, пройшли пішоходом. Коли я пройшов кроків із тисячу, мені почали траплятися чоловіки й жінки, що йшли з кошиками на базар, бочки, що їхали по воду; на перехрестя вийшов пиріжечник; відкрилася одна булочна, і коло Арбатської брами трапився візник-дідусь, що спав, похитуючись, на своїх каліберних, облізлих, блакитнявих та полатаних бігунцях. Він спросоння, мабуть, запросив з мене сороківку до ма-настиря й назад, але потім ураз отямився і, коли я вже хотів сідати, почав стьобати свою шкапіку кінцями віжок і зовсім поїхав був од мене. "Годувати коня треба! не можна, паничу", бурмотів він.
Насилу я умовив його зупинитись, запропонувавши йому дві сороківки. Він спинив конячку, уважно оглянув мене й сказав: "Сідай, паничу!" Признаюся, я трошки боявся, що він завезе мене в глухий провулок і пограбує. Ухопивши його за комір подертої чумарчини, при чім його шия над дуже згорбленою сииною якось жалісно похилилася, я зліз верхи на хвилювате блакитняве хитке сидіння, і ми затрусились Воздвиженкою. Дорогою я встиг помітити, що спинка бігунців була оббита клаптиком зеленкуватенької матерії, з якої була й візникова чу-марка; це чомусь заспокоїло мене, і я вже не боявся, що візник завезе мене в глухий провулок і пограбує.
Сонце вже піднялося досить високо і яскраво золотило церковні бані, коли ми під'їхали до манастиря. У затишку ще тримався мороз, але по всій дорозі текли швидкі каламутні струмки, і кінь тьопав по розталій грязюці. Увійшовши до манастир-ської огради, я спитав першого, кого побачив, як би мені знайти сповідача.
— Онде його келія, — сказав мені чернець, що проходив мимо, зупиняючись на хвилину й показуючи на маленький будиночок з ґанком.
— Дуже вам вдячний! — сказав я.
Але що могли про мене думати ченці, які, один по одному виходячи з церкви, дивились на мене? Я був ні великий, ні дитина; обличчя було в мене ще не вмите, волосся не зачісане, вбрання в пуху, чоботи нечищені, та ще й у болоті. До якої категорії людей мене залічували в думці ченці, дивлячись на мене? А вони дивились на мене уважливо. Проте, я таки йшов у тому напрямі, куди показав мені молодий чернець.
Дідусь у чорній одежі, з густими сивими бровами, трапився мені на вузенькій дорожці, що йшла до келії, і спитав, чого мені треба.