— Так, вона мучить її, бідолашну, своєю неймовірною скнарістю, і дивно те, — додав він із чуттям дужчим, ніж те, яке він міг мати просто до родички, — що це була прекрасна, мила, чудова жінка. Я не можу зрозуміти, чого вона так змінилася. Ти не бачив там, у неї, її секретаря якогось? І що це за діло—російській пані мати секретаря! — сказав він, сердито відходячи від мене.
— Бачив,—відповів я.
— Що, він, принаймні, хоч із лиця гарний?
— Ні, зовсім не гарний.
— Незрозуміло, сказав тато, сердито посмикав плечем і покахикав.
"От і я закоханий",—думав я, їдучи далі на своїх бігунцях.
XIX. КОРНАКОВИ
Друга візита по руці була до Корнакових. Вони жили в бельетажі великого будинку на Арбаті. Сходи були надзвичайно парадні й чепурні, але не розкішні. Всюди лежали доріжки, прикріплені чудово вичищеними мідними прутами, але ні квітів, ні дзеркал не було. Заля, через добре наполіровану підлогу якої я пройшов до вітальні, була так само строго, холодно й чепурно вбрана; все блищало й здавалося міцним, хоч і не зовсім новим, але ні картин, ні завіс, ніяких прикрас ніде не було видко. Кілька князівен було у вітальні. Вони сиділи так акуратно й без діла, що зразу було видко: вони не так сидять, коли у них не буває гостя.
— Maman зараз вийде, — сказала м,ені старша з них, під-сівши до мене ближче. Хвилин із п'ятнадцять ця князівна бавила мене розмовою дуже вільно й так уміло, що розмова й на секунду не уривалася. Але вже дуже помітно було, що вона мене розважає : і тому вона мені не подобалася. Вона розповіла мені, між іншим, що їхній брат Степан, якого вони звали Бтьєн і якого років зо два тому віддали до юнкерської школи,, уже попромований в офіцери. Коли вона говорила за брата, що всупереч волі maman пішов у гусари, вона зробила злякане обличчя, — і всі молодші князівни, що сиділи мовчки, теж зробили злякані обличчя; коли вона говорила про бабусину смерть, вона зробила сумне обличчя — і всі молодші князівни зробили те саме; коли вона згадала про те, як я вдарив St.-Jérôme'a і мене вивели, вона засміялась і показала погані зуби і всі князівни засміялись і показали погані зуби.
Ввійшла княгиня, — та ж таки маленька, сухорлява жінка З верткими очима й звичкою оглядатись на інших тоді, коли вона говорить з вами. Вона взяла мене за руку й підняла свою руку до моїх губів, щоб я поцілував її, чого я інакше, не вважаючи це за конче потрібну річ, ніяк би не зробив.
— Яка я рада вас бачити, — заговорила вона з своєю звичайною балакливістю, оглядаючись на дочок. — Ах, який він Схожий на свою maman! Правда, Lise?
Lise сказала, що правда, хоч я напевне знаю, що нічого схожого в мене на матусю не було.
— Так от ви як, уже й великий стали. І мій Етьєн, ви його пам'ятаєте, адже він вам брат у других... ні, не в других, а як це, Lise? моя мати була Варвара Дмитрівна, дочка Дмитра Миколаєвича, а ваша бабуся Наталя Миколаївна.
— Так у третіх, maman сказала старша князівна.
— Ат, ти все плутаєш, — сердито крикнула на неї мати: — зовсім не в других, a issus de germains — от як ви з моїм Етьє-ночком. Він уже офіцер, знаєте? Тільки шкода, що дуже вже волі багато. Вас, молодь, треба ще в руках тримати, та он як!.. Ви на мене не гніваєтесь, на стару тітку, що я вам правду кажу? Я з Етьєном суворо поводилася й гадаю, що так і треба.
— Так от які ми родичі, — казала вона далі: — князь Іван Іванович мені рідний дядько й вашій матері був дядько. Отже, ми з вашою maman були в перших... ні, в других... ага, так. Ну, а скажіть, ви були, мій друже, у к н е з ь Івана?
Я сказав, що ще не був, але буду сьогодні.
— Ах, як це можна!— скрикнула вона. — Його вам першого візитувати треба було. Адже ви знаєте, що кнезь Іван вам усе одно, що батько; Дітей він не має, отож його спадкоємці тільки ви та мої діти. Вам слід його шанувати і за його літа, і за становище в світі, і за все. Я знаю, ви, молодь теперішнього віку, вже не вважаєте на кревність і не любите старих; але ви послухайте мене, стару тітку, бо я вас люблю, і вашу maman любила, і бабусю теж дуже, дуже любила й поважала. Ні, ви поїдьте, обов'язково, обов'язково поїдьте.
Я сказав, що неодмінно поїду, і як уже візита, на мою думку, тривала досить довго, то я підвівся й хотів їхати, але вона затримала мене.
— Ні, почекайте хвилину. Де ваш батько, Lise? Покличте його сюди; він такий радий буде вас бачити, — казала вона л далі, звертаючись до мене.
Хвилин за дві ввійшов справді князь Михайло. Це був невисокий, огрядний пан, дуже неохайно вдягнений, неголений і з якимось таким байдужим виразом на обличчі, що воно скидалось* навіть на дурне.
Він аж ніяк не був радий мене бачити — принаймні, не показав цього. Але княгиня, якої він, очевидно, дуже боявся, сказала йому:
— Правда ж, Вольдемар (вона, мабуть, забула моє ім'я) схожий на свою maman? — і зробила такий жест очима, що князь, догадавшись, мабуть, чого вона хотіла, підійшов до мене й з цілком байдужим, навіть невдоволеним виразом на обличчі, простягнув до мене неголену щоку, в яку я мусив поцілувати його.
— А ти ще не вдягнений, а тобі треба їхати, — зразу ж після цього почала говорити йому княгиня сердитим тоном, який, очевидно, був властивий їй у стосунках з сем'янами: — Знов щоб на тебе гнівались, знов хочеш обурити проти себе.
— Зараз, зараз, паніматко, — сказав князь Михайло й вийшов. Я попрощався й теж вийшов.
Я вперше почув, що ми були спадкоємці князя Івана Івановича, і ця звістка неприємно мене вразила.
XX. ївши
Мені ще неприємніше стало думати про візиту, що її обов'язково треба було зробити. Але раніше, ніж до князя, по руці треба було заїхати до Івіних. Вони жили на Тверській, у величезному красивому будинку. Не без остраху зійшов я на парадний ґанок, коло якого стояв швейцар з булавою.
Я спитав його, чи дома.
— Кого вам треба? Генеральський син дома, — сказав мені лпвейцар.
— А сам генерал? — спитав я відважно.
— Треба доповісти. Як зволите?—сказав швейцар і подзвонив. Льокайські ноги в ботиках показалися на сходах. Я так
•звомпив, сам не знаю чого, що сказав льокаєві, щоб він не доповідав про мене генералові, а що я пройду раніше до генеральського сина. Коли я йшов угору цими великими сходами, мені здалося, що я зробився надзвичайно маленький (і не в переносному, а в справжньому значінні слова). Те саме почуття було в мене й тоді, коли мої бігунці під'їхали до великого ґанку: мені здалося, що й бігунці, й кінь, і кучер зробились маленькі. Генеральський син лежав на канапі з розгорненою перед ним книжкою й спав, коли я ввійшов до нього. Його ґувернер, п. Фрост, що лишався ще у них в домі, слідом за мною ввійшов своєю молодецькою"ходою в кімнату й розбудив ЧІВОГО вихованця. Івін не показав особливої радости, коли побачив мене, і я помітив, що, розмовляючи зі мною, він дивився мені в брови. Хоч він був дуже чемний, але мені здавалось, що він виконує обов'язок гостинности, так само, як і князівна, і що особливої прихильности він до мене не відчував, а знайомство зі мною йому не було потрібне, бо він мав, напевне, своє, інше коло знайомства. Все це я зрозумів через те, переважно, що він дивився мені в брови. Одне слово, він ставився до мене майже так, — хоч мені й дуже гірко було признатися в цьому, — як я до Іліньки. Я починав нервуватись, ловив кожен погляд Івіна і, коли він зустрічався з очима Фроста перекладав його —Запитанням: "і чого він приїхав до нас"?