— Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно.
— Кіт очищає дім від мишей.
— Кінь, який має гриву, возить нас.
— Стиснута рука називається кулаком, розігнута рука нази вається долонею.
— Чоловік буває спершу немовлям, дитиною, потім отроком, юнаком, дорослим мужем, потім старим.
Ситник аж нестямився від подиву й обурення, почувши оті p дитячі виспівування.
— І хто ж годує того попар—спитав Ярослава.—Невже ти, князю?
— Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, — поважно відмовив князь.
— Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кіт ловить мишей!
— А спробуй-но ти сказати щось так складно, — всміхнувся Ярослав.
— Ну... — Ситник затнувся. — Ну що тобі сказати, князю?
— А ось так, як діти. Скажімо: вогонь світить, палить і перетворює на попіл усе, що в нього покладуть.
Ситник наморщив лоба, пітнів густо й щедро, але не міг здобутися на жодне слово.
— Дивно, — пробурмотів, — наче вітром вивіяло все з голови... Наслано, мабуть, на мене. То не піп, а волхв, видно... В мене відразу підозра на нього...
— А що скажеш про князя Коснятина?
— Який він князь? Ти — князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому...
— Треба завжди мати вірних людей, — сказав Ярослав, а сам подумав: "Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського .у столу, а нікого коло тебе не зосталося — одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися..."
Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника, і прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнута на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?
І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?
Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
— Стара дурепо, не бачиш: князь!
Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: "Ох, правду мовив, нікому не слід вірити", але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
— Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.
— Тю, дурна баба! — гукнув Ситник. — Так ото я й відпустив би князя самого!
— Поїдеш зі мною, — звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві... в чернечім убранні.
— Це що? — здивувався князь. — Хто ви?
— Обитель божа, — сказала та, що з тьмяним голосом.
— Тю, — засміявся Ситник, — баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
— Монастир? — Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: "Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно".
— Як же зветься монастир? — спитав.
— Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
— То ведіть мене до Шуйці, — наказав цілком упевнено
— Ігуменя Марія на молитві, — мав у відповідь.
— Що? Шуйця — ігуменя? Марія?
Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:
— Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!
Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними — темна постать на колінах, незрушима, закам'яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, про-' низливий запах молодості.
— Шуйцю, — прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. — Шуйцюі
— Чого приїхав? — так само тихо спитала вона.
— До тебе.
— Пізно.
— Ніколи не пізно до тебе.
— Обреклася я святому богові.
— А я?
— Покинув мене. Забув.
— Ніколи не забував.
— Тепер пізно.
— Шуйцю!
— Тепер я Марія.
— Маріє-Шуйцю...
— Не гніви бога...
— То помолімось та підемо звідси...
— Куди?
— До тебе.
— Там тепер сестри.
— Ну, то в ліси...
— А там гріх...
— Я нещасний, — сказав він жалібно.
— Знаю. Молись.
— Ти ж не вірила .моєму богові.
— А кому вірити? Нема вибору.
Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!
— То зоставиш мене? — прошепотів гаряче.
— Молись.
Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.