— То як же з Марбургом? — перебив Валерій.
— При цьому фрау Бурке не забуде попередити вас, щоб ви вдома в себе ніколи не ставили сир у холодильник. Бо сир на льоду губить свій нерв!
— Ми скористаємося з поради фрау Бурке, — вже не приховував насмішкуватості в тоні Борис, — але нас передовсім цікавить Марбург. Вже коли ви так щедро виповідаєте нам різноманітні історії, то я міг би вам навзамін нагадати одну літературну історійку. Зовсім коротеньку. З Чехова. В нього десь е Поденник наглядача звіринця. Сторож писав так: "Понеділок. Приходили офіцери. Дратували звірів. Вівторок. Приходили студенти. Дратували звірів. Середа. Приходили офіцери. Дратували звірів. Четвер. Приходили студенти. Дратували звірів. П'ятниця. Приходили офіцери..."
— І знов дратували звірів — нетва? — Вассеркампф сміявся охоче й щиро.— Прекрасна історія, гер професор. Як часто не знаємо, що серед нас розумний чоловік, бо слухаємо дурнів,— рйетва? Я, здається, вловив ваш натяк... — Зрозумійте, що я приїхав сюди не для натяків і не для |історій... В даному випадку ми офіційні особи, кожен з нас від-В^стоюе інтереси своєї держави, чому свідченням — присутність тут працівника нашого посольства, та й ви, гер Вассеркампф, приймаєте нас не в себе вдома, а в державному приміщенні... Але ось тиждень ми повторюємо вам про Марбург, а ви... — Майне герен, — додивляючись до годинника на руці, перервав Бориса Вассеркампф, — майне герен, я можу вам, нарешті, ^повідомити цілком офіціально і з усією відповідальністю, що...— він підняв пальця, виждав паузу, мовив далі майже урочисто,— потреба в поїздці до Марбурга відпадає...
— Як то? — здивувався Валерій. — Поясніть, будь ласка.
— Ми не поїдемо до Марбурга, бо...— Вассеркампф знов витримав паузу, він грав, мов досвідчений актор, свою роль до кінця, — бо, майне герен, якраз у цю хвилину приземлився літак з Відня, і цим літаком... цим літаком прилетів професор Оссендорфер...
— Ага, то ми побачимося з Оссендорфером тут? — спитав Борис.
Якби Вассеркампф просто відповів на це запитання, то він би не був Вассеркампфом. Втратити таку блискучу нагоду поговорити цього разу вже не на теми сторонні, а по суті справив Ніколи!
— Професор Оссендорфер не зупинився перед тим, щоб перервати свої вакації, які він проводив на березі Адріатики в Монтенегро, курорт Будва, готель "Авала", люксусовий номер з лоджією в бік моря.
— Коли ми з ним зустрінемося? — знову спитав Борис.
— Але професор Оссендорфер розумів, що без його присутності неможливо буде розв'язати цю справу, водночас він, попри всю його гуманність, не міг також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю, і прибув сюди. Щоб скласти в державного прокурора Штуммеля оскарження проти професора Отави...
— Який не дав професорові Оссендорферу докупатися в Ад-ріатичному морі? — в'їдливо докинув Борис.
— На жаль, майне герен, ідеться про важливіше. Професор Оссендорфер має намір оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку сорок другого року в Києві брали пряму участь в убивстві видатного німецького вченого професора Адальберта Шнурре.
Вассеркампф схрестив на грудях руки, відійшов за свій столик, примружив очі, задер трохи голову, втішався ефектом од своїх слів.
— Що ж, — сказав Борис, — з свого боку дякую вам, пане державний радник, за те, що ви помогли нам зідентифікувати особу Оссендорфера. Тепер я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер — це колишній денщик штурм-банфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. І що це саме він був в окупованому гітлерівськими військами Києві. І що саме він разом з штурмбанфюрером Шнурре і спеціальною командою грабував культурні й історичні цінності Києва. І що саме він убив відомого радянського вченого професора Гордія Отаву.
— Ще сьогодні проти вас, гер професор, буде складено оскарження, — нагадав Вассеркампф.
— Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, і' з свого боку ми ставитимемо питання про те, щоб його судили як військового злочинця й грабіжника, — сказав Борис. — Ваше ж управління по відшкодуваннях допоможе нам повернути важливий історичний документ, який переховує десь військовий злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успіху, пане державний радник. — Отава вклонився, пішов до дверей.
Валерій затримався тільки на мить.
Наше посольство діятиме через офіційні канали,— сказав він трохи розгубленому чиновнику, — даруйте за турботи, пане державний радник.
— Але ж, майне герен! — встигнув вигукнути навздогін Вассеркампф. — Я не все... — Автоматичні двері нечутно зачинилися за відвідувачами.
РІК 1032
КИЇВ
Аще бо поищещги в книгах мудрости прилежно, то обрящещши велику ползу души своей.
Літопис Нестора
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було, бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища. А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм і для упокорення й-ув'язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вищей вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув'язі, з нічого вичарувати небачене, з сум'яття народити гармонійність, і Камінь і заправу носили на барках. Дерев'яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченнимтисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев'яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві и за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по запомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якогопередтим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток явчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з'їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби, і так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки,осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою. Візантія самим тільки своїм існуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й могутню землю. В світі не може існувати тільки одна велика держава, потрібне суперництво, потрібне взаємне побоювання, постійна пересторога, інакше-бо — кінець людству. Хіба ж історія не дає свідчень? В часи Александра Македонського світ перебував на грані цілковитого підкорення, а отже, й знищення в рабстві, тільки простори Індії поглинули й розпорошили всемогутнє військо Александрове, і так протривав світ далі. Римські легіони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врешті об дикі орди германців, і вже Візантія виникла на краю Римської імперії, мов її уламок, і водночас — суперниця похмурого Риму. Але як тільки виникла, так і породила собі на противагу нові держави: то агарян, то персів, то болгар, то германців, то, нарешті, державу Руську, яка виросла в суперника найгрізнішого і, здається, нездоланного, бо імператори візантійські й не пробували посилати своїх військ у цю велику й загадкову країну, боялися її нескінченності, її холоднеч, її багатолюддя. Навіть Василій Македонянин не зважився виступити проти Русі, хоч, здавалося, міг би скористатися з послаблень, які виникли в час суперництва Володимирових синів.