— А чому б мав іти, коли то моя хижа.
— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.
— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. — Кланяюся тобі, князю, цим оленем...
Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
— Подаруй свого оленя дівчині.
Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.
— За княжим велінням. Даруємо тобі.
— А нащо він мені?
— Княжий дарунок, — поважно нагадав Коснятин.
— Берн, дурна дівко! — гукнув Пеньок.
— Князь наш щедрий, — сказав посадник.
— А хай би князь і оббілував, — засміялася Забава.
— Зроблять те за нас, — сказав поважно Коснятин.
— А я хочу, щоб князь, — вперто повторила дівчина.
— Коли так, то й я сам можу. — Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.
— Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому...
— Не треба помочі, — сказав просто Ярослав, — сам зроблю...
— Князю, — докірливо мовив посадник, — як же то?
— Мін клопіт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.
— Відчиняй, — крикнув Забаві.
Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина — мов божий дарунок і безсмертний гріх?
— Несіть ялинячта! — ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: — Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!
Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:
— Смачно.
Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:
— От то ж не кума, А що довга пелена.
Пеньок, шкірячи жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом:
— Ото ж меті кумася, Що підтнкаласї!
А— там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричалн свою приспівку до кінця:
— І підтикалася, І підсмикалася, Ще й підперезалася — Мені сподобалася!
Співали про князя — знав це й він, і всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавлешіми руками, забруднений І спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав:
— Поїдеш зі мною сьогодні?
— Куди? — вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.
— Зі мною, — повторив він, ще й-сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.
— А ці? — очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі'
— Не зважай, — сказав він недбало.
— А я зважаю, — сказала вона. — Відійди. М'ясо погорить.
— То як? — він не відходив.
— Сказала ж. Іншим разом.
— Я не можу. — Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі після їхнього співу. Тут не те що слово — кожен подих чутно.
І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:
Прийди-прийди — сама буду!
Я з спідниці зроблю путо,
З передника зроблю двері...
— А не можеш, то що ж ти за князь, — наставила вона на нього плече, так ніби прагнула відгородитися від Ярослава.
— Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.
— Ото мені клопоти — князем бутиі — Вона засміялася.
Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й недобрй, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів: