— Та що ти, синку! Що ти кажеш! — вигукувала мама-зайчиха. — Це ж така школа! Вчителів запросили зі столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й вечірню школу для дорослих. А ти…
І правда… На уроках у школі було цікаво. Нічого не скажеш.
І викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна добре розказувала, як треба берегти рідний ліс, які в ньому ростуть дерева, рослини, які живуть звірі й пташки, чим вони цікаві…
І Жирафа Жирафіївна захоплююче розповідала про лісову географію, про північну тайгу, про південні джунглі та інше…
А коли бували уроки лісової історії, всі просто роти роззявляли, слухаючи оповіді слона Мамонта Африкановича про прадавні доісторичні праліси, де жили різні химерні плазуни і велетенські динозаври, шаблезубі тигри і печерні ведмеді, волохаті носороги і літаючі ящери…
А музика!.. Усі в лісі просто показилися на тій музиці.
У кожній норі, у кожному дуплі, у кожному барлозі тільки й розмов було, що про музику.
— Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає — ну просто як соловейко!
— А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло.
— Мій Михайлик такий здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах!
Так! Що й казати! Уроки в школі були цікаві.
Але що ці уроки, як після них тебе щодня підстерігає десь Вовчик Вовченко, і кусає тебе за хвіст, і зав’язує тобі вуха вузлом на голові, і знущається неймовірно! Гірше за всякого динозавра, хуліган поганий!..
Втім, не лише Косі діставалося від Вовчика. Він до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував.
— Рудий! Руда кандала! Пожежна команда! Море горить! — кричав він лисеняті Рудикові Лисовенку.
— Щітка! Швабра! Почисть мені черевик! — свистів він Колькові Колючці.
Наш борсук Боря Сук
Неспособний до наук, —
виспівував він, танцюючи і кривляючись перед борсученям (хоча сам був ледар і двієчник).
Дівчаткам він показував язик і ганявся за ними, вигукуючи дражнилки:
Вірочка-вивірочка,
В тебе в носі дірочка!
Ой, глядіть,
Щоб Соньку Лось
Нам побить
Не довелось!
Тільки Раїску Мняу він не зачіпав, наче її й не було в класі.
А до директорового родича Михайлика Ведмеденка, навпаки, пробував під’їжджати з дружбою. Обіймав його за плечі й казав:
— Ти, Михайлику, — молоток! А вони всі — мурашня. Я їх усіх однією лівою. А за тебе я заступатимусь. Як тебе хто зачепить — скажи тільки мені!
Але Михайлика й так ніхто не зачіпав. І відмінникові Михайлику не потрібна була дружба розбишаки й двієчника Вовчика. Він і сам міг за себе постояти.
"Ех! Мені б отакі біцепси!" — зітхав Кося, заздрісно дивлячись на Михайлика. Але де було зайчикові узяти ведмежі біцепси?..
— І що його робити? Як його далі жити на світі? — скрушно хитав головою Кося. — Хоч лягай і вмирай.
— Ох-ох-ох… Кепські наші справи, — і собі хитав головою Колько. — Слабаки ми з тобою. Слабаки й боягузи. Горе нам! Кожен може нас покривдити, кожен може зганьбити…
А Вовчик розперізувався що не день більше й козакував у класі, як тільки хотів.
— Слухай, Колько, — сказав якось зайчик їжачкові. — А давай, може, займемося спортом. Га?
— Га? Яким спортом?
— Ну… "яким-яким"!.. Таким, щоб стати — о! — і зайчик випнув груди й зігнув у лікті лапу. — Наприклад, боксом.
— О! Це — думка! Давай! Щоб Вовчикові тільки — бемц! Він — беркиць і ногами вкрився. Гайда!
Фізкультуру в лісовій школі викладав знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович. Два роки тому він залишив великий спорт і перейшов на тренерську роботу.
— Та-ак! Значить, хочете займатися спортом?.. Прекрасно! Прекрасно, мої юні друзі! Прекрасно! — Макак Макакович радісно всміхнувся. — Яким видом? Боксом? О! Чудово! Прекрасний вид спорту. Справжній бокс — це мистецтво. Це — краса! Це — музика! Але боксер, товаришочки, передусім мусить бути всебічно розвиненим спортсменом. Ранкову фіззарядку робите?
Їжачок і зайчик перезирнулися.
— Не… не завжди, — зітхнув Кося.
— Ага, — опустив очі Колько.
Чесно кажучи, ранкової фіззарядки вони не робили зовсім. Якось не виходило, не вистачало часу. Поки встанеш, поки вмиєшся, поснідаєш, вже й до школи час.
— Ану, перевіримо вашу загальну фізичну підготовку.
Макак Макакович підвів їх до дерева і сказав:
— Хапайтеся за нижню гілку і підтягайтеся. Побачу, скільки разів зможете підтягтися.
Кося й Колько вхопилися передніми лапами за гілку і… повисли, звиваючись черв’яками. Хоч як вони кректали, хоч як старалися — жодного разу підтягтися так і не змогли.
— Так… — сказав Макак Макакович. — Фізична підготовочка, самі бачите, кепська… Негодященська підготовочка. М’язи у вас, вибачте, як у слимаків. Кисіль, а не м’язи. Значить, так… Поки фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, до мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить.
"Ага! — подумав Кося. — Вовчик мені буде вуха вузлом зав’язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!" І ображено сказав:
— Я у секцію боксу. Тільки!
— І я, — сказав Колько.
— Ну, побачимо, — сказав Макак Макакович. — Поки що говорити рано.
— Ех, — тяжко зітхнув Кося, виходячи зі спортзалу. — Видно, не судилося нам стати — о! Видно, ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех!
— Слухай, — сказав Колько. — А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку?
— Я знаю… — здвигнув Кося плечима. — Може, давай…
— Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня, обов’язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо.
— Ну, давай, — погодився Кося.
— Ти чим будеш клястися? — спитав Колько.
— Не знаю… А чим треба?
— От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші.
— А ти поклянись голочками.
— Гаразд.
— Клянусь вухами! — урочисто сказав Кося.
— Клянусь голочками! — урочисто сказав Колько. На тому й розійшлися.
РОЗДІЛ 4
Зарядка в лісі.
"Ой! Де портфель?"
"Ми ж поклялися виявляти характер!"
"Я — ведмідь, ти — ведмідь, він — ведмідь…"
Уночі Косі Вуханю наснився сон.
Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко.