Віктор встав і пішов просто по вулиці.
— Стривайте, товаришу, чи не продасте револьвера? — звернувся він до солдата, що йшов назустріч.
— Можна,— відповів той, виймаючи з кишені поганенького "Сміт-Вессона" .— Що ж, давай зеленого керенського — твій буде.
Віктор дістав гроші. Тепер він був спокійний за свою долю й повернув додому.
Думка про Бога виринула в свідомості. Господи, прости й помилуй.
Віктор знав тільки одне: він мусить застрелитись. Йому здавалось прикрим, що він наробив такого ґвалту, бив, кричав. Треба було спокійно вийти й надворі... Принаймні не було б турбот. Може, зараз зробити всьому край? Ні, треба написати листи.
Він погладив у кишені револьвера.
Захотілось їсти. Віктор завернув у кав’ярню, замовив кави й цигарок. Курити йому було заборонено, бо мав слабкі легені, але тепер можна було дозволити собі таку втіху. Він запалив і затягнувся з жадобою. Гаряча кава й цигарка розважили його.
"Все-таки добре, що я налякав Кусю. Хай поплаче, так їй і треба. А як вона мене зрадила — як останнє падло. Вона чекала, коли я покину її... Але в той же вечір закликати до себе іншого! Хе, в той же вечір! Вона, мабуть, і зо мною шури-мури крутила, й з іншим. Тварюка! Чого я не застрелив її? Ой, яка важка образа!"
Віктор з сумом зітхнув.
"Навіщо я пішов сьогодні? Послав би їй листа, може б, помирились, я б нічого й не знав. Краще б і не знати, що я обдурений. Краще б, хоч і обдуреному, пожити, насолоди зазнати. А може..."
Страшне почуття заворушилось у грудях. Серце майже спинилось. Дихати стало важко.
"Може, вона так зробила того, що я її кинув? Може, вона шукала забуття й покликала до себе першого-ліпшого, аби заспокоїтись? Може, вона теж близько до самозгуби. Це, мабуть, так... так. Я винен, я! Що ж це я наробив? Вона не пускала, щоб я не побачив, щоб не подумав чого поганого. А я, паскудник, подумав, що вона зрадила! Наробив бешкету, ославив себе й її. Яка вона нещасна!"
Сльози підступили до очей і стиснули горлянку. Віктор кинув каву й пішов до дверей.
— Товаришу, а гроші?
— А!
Віктор посміхнувся й розплатився. Котра година? Перша?
"Швидше додому, напишу листа Кусі, буду благати вибачення й прощення, але все одно не жити, бо поклявся іменем Бога. Яка страшна клятьба! "Не кляніться ні небом, ні землею, хай буде ваше слово: — так-так, ні-ні". Знаю, господи, я грішний, але ти простиш мені по доброті своїй. Невже я душу свою загубив? Господи, Боже мій, порятуй мене!"
Вікторові захотілось плакати й молитись.
"Хай вдома. Невже це правда, що я винний, а не вона? Я перший образив її, покинув... Ні, ні! Це не оправдання — з горя закликати до себе мужчину. Може, то її коханець? У, прокляті! Треба було вбити, як собаку. Як важко!"
Голова горіла, а руки й ноги були холодні, як лід. Нервове тремтіння пробігло по тілу, неприємне й колюче. Мороз дужчав і залазив під пальто. Віктора почало трохи нудити. Він нахилився, взяв грудку снігу й почав жувати. Трохи одійшло. Він подивився навкруги.
— Прощай, життя,— промовив він.
Але це вийшло неприродно і неправдиво. З чим тут прощатись? Віктор плюнув і пішов далі.
"Сніг є виглядозміна води,— думав він. — Вода в свою чергу є сполучення кисню й водню й формула її Н2O. Кожне тіло... Куся!"
Він майже вигукнув це слово.
Куся! Навіщо ж так зробилось? Образила й зрадила... Я мушу померти. А як кохав, кохав..."
Віктор підійшов до паркану, схилився й заридав. Сльози текли струмками й почуття плачу було заспокоюючим. Він потер очі снігом і пішов далі.
Вдома Віктор почув себе надзвичайно втомленим. Запаливши електрику, він почав був писати листа до батьків і до Кусі, але втома зовсім придушила його. Очі самі собою заплющувались, голова хилилась на стіл, занадто приємно було сидіти не ворушачись. Тоді він постановив написати листи й застрелитись завтра.
Ліг зразу ж на постіль, бо втома не давала й Богу помолитись, і трохи погадав про те, як здивуються батьки, коли завтра побачать його з простреленою головою, як будуть плакати й правити панахиду. Але втома не дозволила йому довго думати, і він заснув міцно й спокійно.
Вранці Віктора розбудила мати, бо він дуже допізна заспався. Він швиденько вбрався і, вбираючись, думав, як перебути майбутній день. Потім одразу згадав, що треба застрелитись, згадав Кусю, згадав свою клятьбу. Всі ці спогади неприємно вразили його, і він захвилювався.
"Нап’юсь чаю, тоді..." — думав він.
Чай здався йому дуже смачним. Немов Віктор ніколи не пив такого. Навіть спитав матір, чи це той самий чай, що вони завше п’ють? Виявилось, що той самий.
Після чаю Віктор замкнувся в своїй кімнаті, вийняв револьвера, поклав на стіл і сам сів коло столу. Розклав папір, але листи знову не писались.
Ну, що він напише? Що стріляється через те, що дівчина зрадила?
Одразу уявилась йому газетна інформація:
"Дня такого-то, в годину таку-то позбавив себе життя Віктор Хобровський. Причина романтична".
І Віктор думав — всі прочитають, насміються і скажуть, що він зробив, як справжній дурень.
Він перше, ніж це скоїлось, вже гостро образився.
"Ні, цього писати не треба",— подумав він.
А стрілятись було треба. Правда, зрада, Куся й кохання до неї вже встигли якось збліднути в його свідомості й злилися в невиразну пляму, але Віктор почував, що застрелитись треба.
Він почав копирсатись у думках, вишукуючи ту дійсну причину, що примушує його покинути життя. Довго і без жодних наслідків шукав її, відкинувшись на спинку стільця, й нарешті прошепотів:
— Я поклявся, я поклявся...
Він схопився з стільця.
— Навіщо я зробив це? Навіщо? Тепер же треба померти...
Йому захотілось плакати над своїм передчасно розбитим життям, над самим собою, що необачною клятьбою попсував усе і тепер проти волі мусив не жити.
Віктор ходив по кімнаті і з мукою думав:
"Так, так, клятьби зламати не можна... поклявся ж Богом. Треба виконувати..."
Знову сів за стіл і хотів написати листи. Хотів написати, як даремно гине він через свою дурощ, хотів проклясти все, хотів вилити в листі те, що важкою, липкою смолою горіло й клекотіло всередині.
Але знову-таки не писалось. Ще прикріш буде, як люди довідаються, що він гине через свою дурну необачність.