— Стережіться, люба,— сказала на вухо Марі її чарівна й мила подруга.— Ідіть звідси.
Графиня подивилася на Фелікса одним з тих поглядів, значення яких чоловіки розуміють не завжди; Фелікс зрозумів дружину правильно, подав їй руку й повів додому.
— Вам щастить, мій любий,— сказала на вухо Раулю маркіза д'Еспар,— Сьогодні ввечері ви підкорили чимало сердець і серед них серце чарівної дами, яка так раптово покинула нас.
— Ти не знаєш, що хотіла цим сказати маркіза д'Еспар? — запитав Рауль у Еміля Блонде, переказавши йому слова вельможної дами, коли вони з ним залишилися в салоні майже самі, десь між першою і другою ночі.
— Аякже, я чув, що графиня де Ванденес до нестями закохалася в тебе. Тобі можна позаздрити.
— Я її не бачив,— сказав Рауль.
— О, ти побачиш її, гульвісо! — засміявся Еміль Блонде.— Леді Дадлі запросила тебе на свій бучний бал тільки для того, щоб ти зустрівся з нею.
Рауль і Блонде вийшли разом з Растіньяком. Він запропонував їм свою карету. Усі троє почали сміятися з приводу об'єднання в спілку високого урядовця еклектичної держави, запеклого республіканця та політичного атеїста.
— А що як ми повечеряємо коштом нинішнього устрою? — сказав Блонде, який знову хотів ввести в моду приятельські вечері.
Растіньяк повіз їх до Вері, відпустив карету, й усі троє сіли за стіл, обговорюючи сучасні порядки та висміюючи їх у дусі Рабле. За вечерею Растіньяк і Блонде порадили своєму вдаваному ворогові не знехтувати рідкісне щастя, яке всміхнулося йому сьогодні. Двоє гультяїв у жартівливому тоні виклали Натанові історію Марі де Ванденес; вони безжально вгороджували скальпель насмішки та вістря дотепів у її чисте дитинство, у її щасливе подружнє життя. Блонде привітав Рауля з перемогою над жінкою, яка поки що була винна тільки в поганих малюнках, зроблених червоним олівцем, у жалюгідних акварельних пейзажах, у вигаптуваних для чоловіка пантофлях та в сонатах, що їх вона виконувала з найдоброчеснішими намірами; над жінкою, яка вісімнадцять років була пришита до материної спідниці, замаринована в релігійних обрядах, вихована Ванденесом і розігріта шлюбом саме до того стану, коли її можна подати на стіл кохання. Коли розпивали третю пляшку шампанського, Рауль Натан ударився у відвертість, розкрив душу, як ще ніколи й ні перед ким.
— Друзі мої,— сказав він,— ви знаєте про мої взаємини з Флоріною, знаєте моє життя, і ви не здивуєтеся, коли я скажу вам, що уявлення не маю, яка вона на смак — любов графині. Я часто почував себе глибоко приниженим на думку, що не можу завести собі власну Беатріче або Лауру інакше, як у поезії! Шляхетна і доброчесна жінка — це, як незаплямлена совість, у чиєму дзеркалі ми бачимо себе красенями. Десь-інде ми можемо забруднитися, але тут ми залишаємося великими, гордими, непорочними. Десь-інде ми живемо шаленим життям, але тут усе дихає спокоєм, свіжістю, зеленню оази.
— Шквар, шквар, хлопче,— сказав йому Растіньяк,— виводь на четвертій струні молитву Мойсея, як Паганіні.
Рауль замовк, утупивши в нього нерухомий, застиглий погляд.
— Цей паршивий міністерський попихач не розуміє мене,— сказав він, помовчавши.
Отож, поки бідолашна Єва з вулиці Роше вкладалася спати, загортаючись у покрови сорому і жахаючись на думку про те, з якою втіхою слухала вона удавано великого поета, поки в її вухах лунали то суворий голос вдячності Ванденесові, то улесливі слова змія, троє нахабних дотепників топтали ніжні білі квіти її кохання, яке щойно народилося. О, коли б жінки знали, якими цинічними стають без них чоловіки, такі покірливі, такі лагідні в їхній присутності! Як знущаються вони з найсвятішого! Свіжа, чарівна і сором'язлива істото, з яким нахабством, з якою блазенською радістю роздягали і роздивлялись вони тебе! І все ж — який тріумф! Чим більше спадало з Марі Анжеліки покровів, тим сліпучішою здавалася її краса.
А Марі в цей час порівнювала Рауля з Феліксом, не підозрюючи, на яку небезпеку наражається серце при таких зіставленнях. Годі було уявити собі людей протилежніших, аніж неохайний, мускулястий Рауль і Фелікс де Ванденес — вдягнений, як чепурна дама, затягнутий у фрак, чарівно невимушений, прихильник англійської витонченості в манерах, до якої колись привчила його леді Дадлі. Такий контраст збуджує уяву жінок, схильних кидатися з однієї крайності в другу. Графиня де Ванденес, жінка розважлива й благочестива, другого дня заборонила собі думати про Рауля, відчувши себе посеред свого раю створінням невдячним і ницим.
— Якої ви думки про Рауля Натана? — спитала вона у чоловіка за сніданком.
— Фігляр, один із тих вулканів, які вгамовуються від жмені золотого піску,— відповів Ванденес.— Графиня де Монкорне даремно приймає його в себе.
Ця відповідь прикро вразила Марі, тим більше, що Фелікс знав літературний світ і підкріпив свою думку доказами, розповівши їй про життя Натана, життя хистке й ненадійне, про його близькі взаємини з Флоріною, популярною на той час актрисою.
— Якщо він людина й здібна,— сказав граф на завершення,— то нема в нього ні наполегливості, ні терпіння, які увінчують геній і надають йому божественної краси. Він хоче хизуватись у світському товаристві, зайняти місце, на якому йому не утриматись. Люди по-справжньому талановиті, люди праці й честі, так не поводяться: вони мужньо йдуть своєю дорогою, вони миряться зі своєю вбогістю й не прикривають її сухозліткою.
Жіноча уява — це щось неймовірно пругке: від сильного удару вона сплющується, здається розчавленою, але незабаром прибирає своєї колишньої форми. "Фелікс, звичайно, має слушність",— подумала спочатку графиня. Та через три дні вона повернулася думками до змія, згадала, яке солодке й водночас болісне хвилювання пробудив у ній Рауль, і подумала, що Фелікс, на жаль, ніколи не дав їй спізнати нічого подібного. Граф і графиня поїхали на великий бал до леді Дадлі, той самий, де востаннє з'явився у світському товаристві де Марсе,— через два місяці він помер, залишивши по собі славу видатного державного діяча, славу, яку Блонде вважав непоясненною. На тій вечірці, яка запам'яталася багатьом тому, що там були присутні кілька дійових осіб тогочасної політичної драми, вельми здивованих цією зустріччю, Ванденес та його дружина знову побачили Рауля Натана. То було одне з найбучніших великосвітських свят. Зали являли собою чарівне видовище: квіти, діаманти, пишні зачіски, що виблискували дорогоцінним камінням,— тут можна було бачити всі коштовності, які зберігалися в аристократичних домах, усі хитромудрощі вишуканих уборів. Салон скидався на розкішну оранжерею, в якій багаті садівники-любителі вирощують найчудовіші, найрідкісніші квіти. Ті самі барви, та сама витонченість тканин. Здавалося, людська майстерність вирішила тут позмагатися з фантазією живої природи. Скрізь виднілися вуалі, білі або барвисті — мов крильця прегарних бабок; креп, мережива, блонди, тюль — ажурні, хвилясті, зубчасті, розмаїті, як химерні окраси ентомологічного царства; золоті і срібні павутинки; тумани з шовків; квіти, вигаптувані феями або духами; пера, розмальовані вогнедишним сонцем тропіків, що погойдувалися над гордими голівками, наче віти плакучих верб; скручені у джгути перлові ниті; тканини — тиснені, рубчасті, візерунчасті, мовби не французька мануфактурна промисловість, а геній арабесок трудився над ними. Ця розкіш була в цілковитій гармонії з красою жінок, які зібралися сюди ніби для того, щоб утворити прегарний живий кипсек. Погляд ковзав по білих плечах то бурштинової барви, то лискучих, наче відполірованих, то атласних, то матових і повних, ніби сам Рубенс приготував для них фарби — одне слово, тут були плечі всіх відтінків, можливих у білому кольорі. Очі іскрилися, як онікс або бірюза, одні облямовані чорним оксамитом, інші — золотавими торочками вій; обличчя найрозмаїтішого малюнка нагадували типи красунь чи не всіх країн світу; чола були високі й горді — або злегка опуклі наче від надміру думок, або плескаті, мовби в них загніздився затятий опір. Як то ведеться на подібних балах, найзаманливішою принадою для очей були жіночі груди: високо підняті — у стилі, що його запровадив Георг IV, або нічим не стиснуті — за модою вісімнадцятого століття, або туго стягнуті — як це подобалося Людовіку XV; сміливо виставлені напоказ, без покровів, як на портретах Рафаеля, або прикриті напівпрозорими косинками, що створили славу його терплячим учням. Гарненькі ніжки, що миготіли в танці, талії, які віддавались обіймам, привертали увагу найбайдужіших чоловіків. Звуки ніжних голосів, шелестіння суконь, шарудіння і стукіт підборів створювали дивовижний акомпанемент музиці. Здавалося, паличка феї керувала цим п'янким чародійством, цією мелодією ароматів, цими райдужними відблисками в кришталі, де віддзеркалювалися миготливі вогні свічок, цими картинами, багаторазово повтореними в дзеркалах. Тлом для цієї виставки вродливих жінок і розкішних уборів був чорний натовп чоловіків, у якому вирізнялися витончені, бездоганно правильні профілі вельмож, руді вуса і поважні обличчя англійців, тонкі риси французької аристократії. На грудях яскріли всі ордени Європи, пришпилені до фрака або підвішені на шиї, орденські стрічки навхрест перетиналися або спадали на стегно. Весь цей світ не тільки хизувався яскравими, строкатими вбраннями, він був наділений душею, він жив, відчував, мислив. Зачаєні пристрасті надавали йому свого обличчя: можна було помітити, як схрещувалися злісні погляди, як та або та легковажна й цікава дівчина несамохіть видавала свою любовну жагу, як, прикриваючись віялом, ревниві жінки обмінювалися дошкульними зауваженнями або аж надто улесливими компліментами. Виряджене, завите, напахчене світське товариство віддавалося безумству балу, що п'янило, як хмільні випари. Здавалося, з усіх умів, з усіх сердець струмували магнетичні потоки почуттів та думок, які, згущуючись, хвилювали і збуджували навіть людей холодних. В найпожвавленіші хвилини того п'янкого вечора в кутку оздобленої позолотою вітальні, де грали в карти один-два банкіри, посли, колишні міністри і старий, розбещений лорд Дадлі, який прийшов сюди зовсім випадково, пані Фелікс де Ванденес до самозабуття захопилася розмовою з Натаном. Можливо, на неї вплинула хмільна атмосфера балу, в якій найстриманіших людей пориває на відвертість.