— Учора додалося два передплатники,— казав Блонде із серйозним виглядом.— Рауль буде депутатом. Коли проголосують за бюджет, з'явиться указ про розпуск палати.
Переслідуваний за борги, Натан не міг більше розраховувати на лихварів. Флоріна, чиє майно було описане, могла сподіватися тільки на те, що в неї раптом закохається який-небудь розтелепа, але розтелепи ніколи вчасно не трапляються. Якщо Натан і мав кількох друзів, то всі вони були без грошей і без кредиту. Неминучий арешт убивав усі його надії на політичну кар'єру. На довершення лиха, він по вуха загруз у величезній, наперед оплаченій літературній праці; він не бачив дна у тій прірві злиднів, куди скочувався. Перед лицем стількох грізних обставин, мужність його покинула. Чи погодиться графиня де Ванденес розділити з ним його долю, втекти куди-небудь світ за очі? Тільки самовіддане кохання затягує жінку в таку безодню, а пристрасть не поєднала Рауля й Марі таємничими узами щастя. Та якби навіть графиня поїхала з ним за кордон, вона стала б для нього лише тягарем — без статку, вбога й розорена. Людина пересічного розуму і надмірно розвиненого марнолюбства, Натан мусив побачити і побачив у самогубстві меч, яким можна розрубати цей гордіїв вузол. Думка про те, що він упаде в очах цього товариства, куди зумів проникнути і яке збирався підкорити, що він залишить у ньому бездоганну графиню і знову стане жалюгідним рядовим, була нестерпна для нього. Безумство танцювало і дзеленчало своїми дзвіночками біля дверей палацу, в якому замкнувся поет. Опинившись у такому безвихідному становищі, Натан усе ще сподівався на щасливий випадок і вирішив накласти на себе руки тільки в останню мить.
Протягом тих днів, поки рішення суду вступало в законну силу й готували наказ про арешт боржника, Рауль з'являвся повсюди з холодно-похмурим виразом, який тьмарить обличчя незалежно від волі людини і який помічають у всіх, хто близький до самогубства або обмірковує його. Невідчепна думка про смерть, що її вони плекають, відкидає на лоб сірі, туманні тіні; в їхній усмішці просвічується щось фатальне, їхні рухи урочисті. Ці нещасливці, здавалося, прагнуть осушити до останньої краплі золотий келих життя; раз у раз вони опускають погляд, ніби цілячись у своє серце, їм учувається похоронний подзвін, вони неуважні. Одного вечора в леді Дадлі Марі помітила ці жахливі ознаки. Рауль залишився сидіти сам-один у будуарі, на дивані, тоді як усе товариство розмовляло у вітальні. Графиня стала у дверях, але він навіть не підвів голови, не почув ні шурхоту її кроків, ні шелестіння шовкової сукні; його нерухомий, отупілий від муки погляд прикипів до візерунку на килимі; він волів померти, ніж зректися своєї влади. Не кожному дістається такий п'єдестал, як острів Святої Єлени41. До того ж самогубство у ті часи панувало в Парижі; хіба це не останнє слово суспільства, яке зневірилося в собі? Рауль щойно прийняв остаточне рішення: він помре. Чим осяйніші бувають надії, тим глибший розпач приходить їм на зміну. Рауль не бачив для себе іншого виходу, як лягти в могилу.
— Що з тобою? — спитала Марі, підбігши до нього.
— Пусте,— відповів він.
В розмові між закоханими можна так сказати це "пусте", що воно набуває протилежного змісту. Марі знизала плечима.
— Ви як дитина,— сказала вона.— З вами щось скоїлося?
— Зі мною нічого,— відповів він.— Якщо скоїться, ви довідаєтеся про це першою, Марі,— додав він з ніжністю в голосі.
— Про що ти думав, коли я увійшла? — наполягала вона.
— Ти хочеш знати правду?
Вона кивнула головою.
— Я думав про тебе, я казав собі, що на моєму місці багато чоловіків зажадали б повного, нічим не стримуваного кохання. Адже ти кохаєш мене по-справжньому, чи не так?
— Так,— сказала вона.
— І я залишаю тебе чистою, вільною від докорів сумління,— провадив він, і, вже не думаючи про те, що їх можуть побачити, обняв її за стан і пригорнув до себе, щоб поцілувати в чоло.— Я міг затягти тебе в безодню і не зробив цього. Ти в усій своїй славі, незаплямлена, залишилася на її краю. Одна тільки думка мене тривожить...
— Яка?
— Ти зневажатимеш мене.
Вона відповіла йому гордою усмішкою.
— Атож, ти ніколи не повіриш, що я любив тебе святою любов'ю; мене стануть потім обмовляти, я знаю. Жінки не уявляють собі, що, загрузаючи в багнюці, ми підносимо очі до неба і в глибокому захваті поклоняємося тільки своїй Марії. Вони домішують до цієї святої любові всякі нудні запитання, вони не розуміють, що люди високого розуму і глибоко поетичної вдачі вміють злетіти душею над плотськими втіхами і зберегти її для благородного служіння. Ми плекаємо культ ідеалу з більшим натхненням, ніж ви, Марі; ми знаходимо цей ідеал навіть у жінки, яка не прагне знайти його в нас.
— Навіщо ця промова? — запитала вона насмішкуватим тоном жінки, цілком упевненої в собі.
— Я покидаю Францію, чому і як — ти завтра довідаєшся. Мій слуга принесе тобі листа. Прощай, Марі.
Рауль у нестямному пориві пригорнув графиню до серця і вийшов, залишивши її геть стривоженою й розгубленою.
— Що з вами, моя люба? — спитала маркіза д'Еспар, заходячи до будуару,— Що вам сказав пан Натан? Він покинув нас із таким мелодраматичним виглядом. Може, ви занадто розважливі чи надто нерозважливі?
Графиня взяла пані д'Еспар під руку й повернулася до салону, але через кілька хвилин поїхала.
— Чи не помчала вона на своє перше побачення? — сказала леді Дадлі, звертаючись до маркізи.
— Я про це довідаюся,— відповіла пані д'Еспар.
Вона вийшла, сіла в свій екіпаж і звеліла кучерові їхати слідом за графинею. Але карета пані де Ванденес звернула в бік передмістя Сент-Оноре. Маркіза д'Еспар поїхала додому лише тоді, коли побачила, що графинина карета звертає на вулицю Роше.
Вдома Марі зразу лягла в постіль, але не змогла заснути і всю ніч читала якусь книжку про подорож на Північний полюс, не розуміючи в ній ні слова. О пів на дев'яту ранку вона отримала листа від Рауля і похапцем розпечатала його. Лист починався класичними словами:
"Моя кохана, коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде".
Вона не стала читати далі, судомним рухом зібгала аркуш, подзвонила покоївці, поквапно накинула на себе капот, узула перші черевики, які трапились напохваті, закуталася в шаль, наділа капелюшок і вийшла, доручивши покоївці сказати графові, що вона поїхала до своєї сестри пані дю Тійє.