— Їй легко вволити ваше прохання, сестро. Ежені дуже багата,— сказав дю Тійє кисло-солодким тоном.
— Багата, але тільки для вас, брате,— відповіла графиня з гіркою посмішкою.
— А скільки вам треба? — спитав дю Тійє, який був не проти обплутати своячку.
— Нетямущий! Хіба ж я не сказала, що ми не хочемо мати справу з нашими чоловіками? — розважливо відповіла пані де Ванденес, зрозумівши, що не слід потрапляти під владу суб'єкта, чий портрет, на щастя, тільки що намалювала їй сестра.— Завтра я заїду по Ежені.
— Завтра нічого не вийде,— холодно відповів банкір.— Пані дю Тійє завтра обідає в барона де Нусінгена, майбутнього пера Франції, який відступає своє крісло в палаті депутатів мені.
— А ви не дозволите їй поїхати зі мною в Оперу, в мою ложу? — запитала графиня, навіть не глянувши на сестру, так вона боялася, щоб та не виказала їхньої таємниці.
— Вона має свою ложу, сестро,— сказав дю Тійє, зачеплений за живе.
— Ну, то я сама прийду до неї в ложу,— відповіла графиня.
— Таку честь ви виявите нам уперше,— сказав дю Тійє.
Графиня зрозуміла натяк і засміялась.
— Заспокойтеся, цього разу вам не доведеться труснути капшуком,— сказала вона.— До побачення, моя люба.
— Нахаба! — крикнув дю Тійє, підбираючи квіти, що повипадали з кіс у графині.— Вам би слід повчитися в пані де Ванденес,— сказав він дружині,— Я хотів би, щоб у світському товаристві ви трималися так само зухвало, як поводилася ваша сестра тут. Ви здаєтесь такою тупою міщанкою, аж мене розпач бере.
У відповідь Ежені тільки звела очі до неба.
— Так про що ви тут розмовляли, пані? — спитав банкір після короткої мовчанки, показуючи дружині квіти.— Мабуть, сталося щось надзвичайне, інакше чого б то графині де Ванденес завтра приходити до вашої ложі?
Нещасна раба сказала, що їй хочеться спати, і, боячись допиту, хотіла була піти роздягатись. Але дю Тійє взяв дружину за руку, повернув її обличчям до позолочених стінних канделябрів, де між двома розкішними гірляндами горіли свічки, і втупив свій пронизливий погляд у її очі.
— Ваша сестра приїздила позичити у вас сорок тисяч франків, щоб виручити одного чоловіка, до якого вона не байдужа і якого через три дні, мов дорогоцінний скарб, заховають під замок на вулиці Кліші,— холодно промовив банкір.
Бідолашну жінку пройняв нервовий дрож, але вона зуміла опанувати себе.
— Ви мене злякали,— мовила вона.— Але моя сестра надто добре вихована, вона щиро любить свого чоловіка й не може до такої міри захопитися невідомо ким.
— Навпаки,— сухо заперечив він.— Жінки, виховані так, як виховували вас, у суворих правилах благочестя, жадають волі, прагнуть щастя, і те щастя, яке випало їм на долю, ніколи не уявляється їм настільки повним і прекрасним, яким вони бачили його в мріях. Із таких дівчат виходять погані дружини.
— Кажіть про мене що завгодно,— мовила сердешна Ежені тоном гіркої насмішки,— але шануйте мою сестру. Графиня де Ванденес щаслива у подружньому житті, чоловік надає їй цілковиту свободу, й вона не може розлюбити його. Втім, якби ваше припущення й було слушне, вона мені про це не сказала б.
— Моє припущення слушне,— сказав дю Тійє.— Я забороняю вам втручатися в цю справу. Мені вигідно, щоб того чоловіка посадили до в'язниці. Вам зрозуміло?
Пані дю Тійє вийшла.
"Вона, звісно, мене не послухає. Треба постежити за ними, і я знатиму все, що вони вчинять,— подумав дю Тійє, залишившись сам у будуарі.— Ці дурепи хочуть боротися з нами!"
Він знизав плечима і пішов у спальню за дружиною чи — якщо висловитися точніше — за своєю невільницею.
Сповідь, яку пані дю Тійє вислухала з уст графині де Ванденес, так тісно пов'язана з історією життя цієї жінки за останні шість років, що необхідно бодай коротко розповісти про нього — інакше читач нічого не зрозуміє.
Серед видатних людей, які завдячують своє піднесення Реставрації і яких вона, собі на лихо, усунула від таємниць управління державою разом з урядом Мартіньяка15 був і Фелікс де Ванденес, "засланий" у останні дні царювання Карла X до палати перів, як і інші його однодумці. Ця неласка — хоч і короткочасна, як вважав граф де Ванденес — навіяла йому думки про одруження, бо, подібно до багатьох чоловіків, він став відчувати гостру нехіть до любовних пригод — цих буйних квітів молодості. Для кожного настає та критична мить, коли суспільне життя постає перед людиною у всій своїй значущості. Фелікс де Ванденес бував по черзі щасливим і нещасливим, частіше нещасливим, як усі ті, кому при першій їхній появі у світі кохання зустрілося в своєму найпрекраснішому образі. Такі обранці долі стають вередливими. Потім, вивчивши життя та людські характери, вони починають задовольнятися приблизним щастям і знаходять душевний спокій у цілковитій поблажливості. Їх неможливо обманути, бо вони ні в чому не обманюються; але вони надають своєму смиренню витонченої делікатності й, нічого не сподіваючись, страждають менше, ніж інші. Проте Фелікса ще вважали за одного з найвродливіших і найприємніших чоловіків у Парижі. Свою славу серед жінок він здобув завдяки одному з найблагородніших створінь нашого століття, яке нібито померло з горя і з кохання до нього; але просвітила його в усіх тонкощах любові прекрасна леді Дадлі. Ще кілька перемог, на думку багатьох парижанок, Фелікс, свого роду герой роману, завдячував уже своїй поганій славі. Зв'язок із пані де Манервіль був останнім у списку його пригод. Не ставши донжуаном, він, проте, розчарувався в коханні не менше, ніж у політиці. Фелікс зневірився знайти коли-небудь той ідеал жінки й пристрасті, який, на його лихо, осяяв і підкорив його молодість. Графові де Ванденесові було вже під тридцять, коли він вирішив одружитись і цим покласти край любовним розвагам, що неабияк йому надокучили. І тут він твердо знав, чого хоче: Фелікс де Ванденес шукав собі дівчину, виховану в суворих правилах католицької релігії. Довідавшись, у яких шорах тримала графиня де Гранвіль своїх дочок, він не вагаючись попросив руки старшої. Фелікс також пережив у дитинстві деспотизм матері, сумна юність ще виразно збереглась у його пам'яті, і, незважаючи на потайну сором'язливість дівчини, йому неважко було розгадати, як подіяв на її душу тягар тиранії: чи сповнилася вона смутку, зневіри, обурення чи залишилася погідною, доброю, готовою відкритися для високих почуттів. Насильство призводить до двох протилежних наслідків, символами яких виступають два великі образи античного рабства, Спартак і Епіктет16: або до гніву і ненависті або до покори і християнського смирення. В Марі Анжеліці де Гранвіль граф де Ванденес упізнав самого себе. Беручи за дружину невинну й чисту дівчину, цей завчасу постарілий молодик заздалегідь вирішив домішати батьківське почуття до почуттів чоловіка. Він знав, що політика і світське життя засушили його душу й усвідомлював, що в обмін на юне життя він дає залишки життя зношеного. Як поєднати квіти весни і зимову кригу, посріблений сивиною досвід і легковірність безтурботної молодості? Отак тверезо оцінивши своє становище, він замкнувся у своїй подружній фортеці з великими запасами провіанту. Поблажливість і довіра були тими якорями, на які він став біля причалу. Кожній матері слід би шукати такого чоловіка для своєї дочки: зневіра наділяє його проникливістю лікаря, досвід — передбачливістю матері, а його розум — ангел-охоронець. Ці три якості — три божественні чесноти шлюбного життя. Вишуканість і витончений смак, якими Фелікса де Ванденеса наділив досвід ловеласа та світського франта, школа високої політики, спостереження, що ними збагатило його життя,— а воно минало у нього то в роздумах, то в трудах, то в літературній діяльності,— усі свої сили й розум він повернув на те, щоб зробити свою юну дружину щасливою. Вийшовши з чистилища в домі матері, Марі Анжеліка зразу потрапила до подружнього раю, який створив для неї Фелікс у особняку на вулиці Роше, де все, аж до дрібниць, носило на собі печать аристократизму, але вимоги світського тону анітрохи не шкодили там невимушеності взаємин, якої так прагнуть люблячі молоді серця. Марі Анжеліка спізнала усі радощі матеріального достатку, протягом двох років чоловік був для неї ніби управителем. Неквапливо і з великою тактовністю Фелікс навчав свою дружину життя, поступово відкривав їй таємниці світського товариства, знайомив з генеалогією всіх аристократичних домів, виводив її у світ, напучував у мистецтві вдягатися і вести розмову, водив її в театри, прочитав їй курс літератури й історії. Він завершив її виховання з турботливістю коханця, батька, вчителя і чоловіка. Але як у своїй науці, так і в розвагах, якими втішав дружину, він зберігав розважливу поміркованість, щоб не зруйнувати її релігійних переконань. Одне слово, він блискуче впорався зі своїм завданням і через чотири роки з радістю переконався, що зумів зробити з графині де Ванденес одну з найприємніших і найвизначніших жінок нашого часу. До Фелікса Марі Анжеліка плекала саме ті почуття, які він хотів їй уселити: щиру приязнь, глибоку вдячність, любов сестри з належною домішкою благородної ніжності, з якою жінці й годиться ставитись до свого чоловіка. Вона стала матір'ю — і доброю. Отож Фелікс зумів прив'язати до себе дружину всіма можливими узами, водночас не обмежуючи її свободи і сподіваючись, що сила звички стане запорукою його безхмарного щастя. Так розважливо можуть поводитися тільки чоловіки, які спізнали і втіхи, і прикрощі життя, пройшли крізь круг політичних і любовних розчарувань. Фелікс тішився своїм витвором, як художник тішиться своєю картиною, письменник — повістю, архітектор — будівлею; йому було приємно і трудитись над своїм творінням, і милуватися його досконалістю, бачачи свою дружину освіченою і наївною, дотепною і невимушеною, люб'язною і вірною, водночас дівчиною і матір'ю, цілком вільною і приборканою. Історія щасливих подружжів, як і історія щасливих народів, вимагає якихось двох рядків і дає мало матеріалу для красного письменства. Щастя не піддається опису, і тому ці чотири роки не можуть дати нам нічого, що не було б ніжне, як блакитно-сірий колір вічного кохання, прісне, як манна небесна, і цікаве, як роман "Астрея"17.