— Я намагалася завжди, я пам'ятала… — прошепотіла Фрона. Вона тихо підвелася, обвила батька за шию і припала головою йому до грудей. А він злегка обняв її одною рукою, а другою почав перебирати блискучі хвилі її волосся.
— Скажу ще раз, слід нашої породи не стерся, не загинув. Одначе сталася й зміна. Так, зміна! Я придивлявся, досліджував, намагався її зрозуміти. Я сидів з тобою поруч за столом, я пишався тобою, але почував себе пригніченим. Коли ти розмовляла про звичайні речі, я міг слідкувати за твоїми думками, але в питаннях складних я був безпорадний. От я тебе відчуваю і розумію, і раптом ти відходиш від мене, я гублю тебе з очей і гублюся сам. Тільки дурень не визнає власного неуцтва; у мене вистачило розуму, щоб це збагнути. Мистецтво, поезія, музика — що я в цьому тямлю? А для тебе вони далеко важливіші, як ті прості, звичайні речі, що я їх можу зрозуміти. А я, сліпець, нерозважно гадав, що ми будемо такі ж споріднені духом, як і тілом. Гірко мені було, але я це зрозумів і глянув правді просто в вічі. А проте тяжко бачити, як твоя власна дитина відходить від тебе, уникає й переростає тебе! Боже, як це приголомшує!
Я чув, як ти читала Браунінга. Ні, ні, не кажи! Я бачив, як мінилося в тебе обличчя, як позначалися на ньому твої відчування й захоплення, а для мене ж то були одноманітні й незрозумілі слова, від них бідна моя голова йшла обертом. А місіс Шовіл сиділа коло тебе в ідіотському екстазі, хоч розуміла не більше за мене. Я ладен був задушити її!
А вночі, мов той злодій, крадькома взявши твого Браунінга, я засів з ним у своїй кімнаті. Слова таки не мали жодного змісту. Я, наче дикун, бив себе кулаками по голові, аби хоч що-небудь зрозуміти. Життя моє пройшло по одній борозні, тісній і глибокій. Я з неї не виходив. Робив, що мусив робити, і робив як слід; але час минав, і я не міг уже звернути в інший бік. Мене, дужого і владного, що відважно ставав до бою з долею, що мав спроможність закупити тіло й душу тисячі художників та віршомазів, — мене подолали кілька мізерних друкованих сторінок!
Він мовчки погладив її по голові.
— Але вернімось до суті. Я пробував зробити можливим неможливе, уникнути неминучого. Я відіслав тебе, щоб ти набула того, чого мені бракувало, і гадав нерозважно, що ми й надалі будемо єдині. Ніби, склавши два і два, можна в сумі одержати знов-таки два! Зрештою, порода таки збереглась, але ти навчилася чужої мови. Коли ти нею заговориш, я стаю глухий. Найтяжче мені те, що ця мова, я визнаю, вища. Не знаю, нащо я про це кажу, нащо сам визнаю свою безсилість…
— Батьку мій, ти найбільша в світі людина! — Фрона підвела голову, засміялася і, заглянувши йому в вічі, відкинула з чола його густе сиве волосся. — Ти сильний, ти зробив більше за всіх тих художників та віршомазів. Ти так докладно знаєш закони мінливості! Хіба ж не на це саме нарікав би твій батько, коли б він зараз сидів з тобою поруч та бачив тебе й твою працю?
— Так, цьому правда. Я сказав, що все розумію. Не балакаймо більше про це… Так, я знемігся духом на хвилину… Мій батько був великий чоловік.
— Мій теж.
— Він цілий вік свій боровся, самотній у великій боротьбі…
— Мій теж.
— І загинув у боротьбі.
— Така доля чекає й на мого батька, й на всіх нас, Велсів.
Він жартівливо струснув її за плечі, до нього вернувся добрий настрій.
— Але я поклав собі зректися копалень, товариства, всього та взятись до вивчення Браунінга.
— Що ж, це знову буде боротьба. Ти не можеш, батьку, зректися своєї крові.
— Чому ти не хлопець? — вигукнув він раптом. — Чудовий був би з тебе хлопець! А тепер, як жінка, створена на втіху якомусь чоловікові, ти підеш від мене взавтра, позавтра, через рік, — не знати, коли настане той час… Тепер я зрозумів, до чого вели мене думки. Я, як і ти, розумію, що це неминуче, що це справедливо. Але хто він, дочко, хто?
— Не треба, — мовила вона пошепки. — Розкажи мені краще про велику й останню самітну боротьбу твого батька в Місті Скарбів, як він стояв один проти десяти. Розкажи мені!
— Ні, Фроно. Чи ти розумієш, що ми з тобою вперше за все життя розмовляємо поважно, як батько з дочкою, вперше! В тебе не було матері, нікому було дати тобі пораду. Не було й батька, бо я, вірячи в силу крові, оді-слав тебе в далекі краї. Але настав час, і тобі доконче потрібна материна порада, а ти… ти ніколи не знала матері.
Фрона враз притихла і чекала мовчки, міцно пригорнувшись до батька.
— Він, той молодик… Сент-Вінсент… Які між вами стосунки?
— Я… я не знаю. Що ти, власне, хочеш сказати?
— Пам'ятай одне, Фроно, що ти можеш вибирати, хто тобі припаде до вподоби, за тобою останнє слово. Я, одначе, хотів би знати. Я, може, міг би тобі щось порадити. Більше нічого… Тільки порадити…
Фрона відчувала, що це була надзвичайно урочиста хвилина, але вона не могла знайти слів. Замість певної відповіді, в її мозку, як вихор, безладно крутилися уривки думок. Зрештою, чи зможе він її зрозуміти? Хіба ж не має він підстав йе визнати того, що для неї досить важливе? Фроні завжди подобалась його проста, правдива філософія, але чи зійдеться батьків набутий з життя світогляд з її світоглядом, вичитаним з книжок? Тоді вона подумки спробувала поглянути на себе збоку і відчула, що побоювання її принаймні недоречні.
— Між нами, тату, нічого немає, — сказала вона рішуче. — Містер Сент-Вінсент нічого мені такого не казав. Ми товаришуємо з ним, симпатизуємо одне одному, ми близькі приятелі. Це, здається, й усе.
— Ви подобаєтесь одне одному, тобі він подобається. Але чи так, як подобається жінці чоловік, що з ним вона бажає чесно з'єднати своє життя? Чи зможеш ти, коли настане слушний час, мовити, як і Рут[16]: "Твій народ буде моїм народом, твій бог — моїм богом"?
— Не… знаю. Може, воно ще прийде. Я не можу, я не смію запитати себе про це чи говорити, думати навіть… зараз. Це почуття — велике! Ніхто не знає, як і чому воно приходить. Воно зненацька, мов блискавка ясна, осяє душу, освітить її сліпучим світлом правди, — ніщо від неї не заховається. Так принаймні я собі це уявляю.
Джекоб Велс помалу, задумливо хитав головою, як людина, що розуміє, в чому річ, але ще хоче все обміркувати й розважити.