— Джентльмени, тут не може бути сумніву! Баркер сам показав на це вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Я думав, що то слід клишоногої людини... проте ось воно, пояснення. Але що це все означає, містере Холмсе? Що це означає?
— Справді, що це означає? — замислено повторив мій друг.
Вайт Мейсон, усміхаючись, потер свої пухлі руки.
— Я ж казав, що тут незвичайний випадок! — вигукнув він. — Їй-бо, незвичайний!
6. Промені світла
Троє детективів залишилися в садибі, щоб розібратись у подробицях слідства, а я сам-один вирушив до нашого скромного помешкання в сільському заїзді. Але спершу мені заманулося погуляти в старовинному саду біля замку. Його оточували ряди старих, по-химерному підстрижених тисів. У глибині саду була чудова галява зі стародавнім сонячним годинником посередині. Тут панував сумирний, спокійний настрій, якого так потребували мої напружені нерви.
Серед цього глибокого спокою ніби забувалась — чи принаймні здавалась якимось сонним видивом — похмура кімната з застиглим скривавленим тілом на підлозі. Але саме тоді, коли я блукав садом, намагаючись заспокоїти цим затишком свою душу, стався дивний випадок, що відразу повернув мої думки до злочину і залишив по собі лиховісне враження.
Я вже згадував, що сад оточували ряди тисових дерев. У найдальшому ряді вони росли щільно, мов живопліт. По інший бік цього живоплоту стояла кам’яна лава, прихована від очей усіх, хто йде від будинку. Наблизившись до того місця, я почув голоси — якісь слова, мовлені низьким чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, немовби у відповідь.
За мить я вже був по той бік живоплоту й побачив там місіс Дуглас та Баркера — побачив раніше, ніж вони мене помітили. Вираз її обличчя приголомшив мене. В їдальні, на допиті, вона здавалася серйозною й сумною. Тепер усі сліди лиха зникли з її лиця. Очі випромінювали радість, обличчя з усмішкою обернулося до Баркера. Він сидів біля неї, склавши руки на колінах, і його мужнє, гарне обличчя теж відповідало усмішкою. За хвилину — вони спізнились лише на хвилину — їхні обличчя знов перетворилися на понурі маски. Кинувши похапцем зо двоє слів, Баркер підвівся й подався до мене.
— Пробачте, сер, — мовив він. — Я маю честь розмовляти з доктором Ватсоном?
Я холодно вклонився; цей порух, напевно, якнайкраще висловлював те, що заполонило тоді мої думки.
— Ми так і сподівалися, що це ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Холмсом знають усі. Чи можете ви підійти на хвилину сюди, щоб поговорити з місіс Дуглас?
Я пішов за ним, виразно уявивши собі захололе тіло на підлозі. А тепер, через кілька годин після трагедії, дружина і найкращий друг небіжчика весело гомонять і сміються в саду, що був колись його садом. Я неохоче вклонився місіс Дуглас. Я переживав з нею її горе недавно, в їдальні. Тепер я збайдужіло зустрів її допитливий погляд.
— Ви, мабуть, вважаєте мене за бездушну людину, — озвалась вона.
— Це мене не обходить, — відповів я, знизавши плечима.
— Але згодом ви, напевно, віддасте мені належне. Якби ви тільки виконали...
— Немає потреби, щоб доктор Ватсон щось виконував, — швидко перебив її Баркер. — Він сам каже, що це його не обходить.
— Саме так, — підтвердив я. — Тож дозвольте мені продовжити прогулянку.
— Хвилинку, докторе Ватсоне! — благально вигукнула жінка. — Я звернуся до вас лише з одним запитанням, на яке ви можете відповісти правдивіше, ніж будь-хто в світі, і ця ваша відповідь для мене вкрай важлива. Ви краще за будь-кого іншого знаєте містера Холмса та його стосунки з поліцією. Якщо хтось скаже йому про розв’язку цієї справи, чи обов’язково ваш друг має ділитися нею з поліцією?
— Авжеж, — різко промовив Баркер. — Він працює самостійно чи, може, з ними й на них?
— Не знаю, далебі, чи можу я сам судити про такі дражливі речі...
— Благаю, благаю вас, докторе Ватсоне! Ви дуже допоможете нам... допоможете мені, якщо з’ясуєте це питання.
В голосі леді бриніла така щирість, що я на мить забув про її байдужість і ладен був зробити все, що вона захоче.
— Містер Холмс не залежить ні від кого, — відповів я. — Він працює самостійно й чинитиме на свій розсуд. Проте він, звичайно, цілком лояльний щодо своїх колег з поліції, — адже вони розплутують ту саму справу, — і не приховуватиме того, що може допомогти їм швидше віддати злочинця до суду. Більше я нічого не можу сказати, тож пораджу вам звернутися до самого містера Холмса, щоб дістати якісь докладніші відомості.
Сказавши це, я підняв капелюх і пішов, залишивши їх на лаві за живоплотом. Лише в кінці саду я озирнувся й побачив, що вони сидять на тому самому місці й запально про щось сперечаються. З того, як вони дивилися мені вслід, я зрозумів, що вони обговорюють нашу невдалу розмову.
— Мені не потрібна їхня щирість, — сказав Холмс, коли я розповів йому про цей випадок. Цілий день він провів у садибі, радячись зі своїми двома колегами. Повернувся близько п’ятої і з вовчим апетитом узявся до підвечірку, який я замовив для нього. — Ніякої поблажливості, Ватсоне; вона недоречна, коли йтиметься про їхній арешт за те, що вони допомагали вбивці.
— Ви думаєте, що до цього йде?
Мій друг був у доброму гуморі
— Любий мій Ватсоне, коли я впораюся з цим четвертим вареним яйцем, то буду готовий пояснити вам усю ситуацію. Не можу сказати, що ми вже все з’ясували, — аж ніяк, — але коли натрапимо на слід зниклої гімнастичної гирі...
— Зниклої гирі?!
— О Боже, Ватсоне, невже ви й досі не зрозуміли, що вся ця справа зводиться до зниклої гирі? Проте не засмучуйтесь: між нами кажучи, мені здається, що ні інспектор Мак, ні цей симпатичний тутешній детектив не звернули на цю деталь жодної уваги. Одна гімнастична гиря, Ватсоне! Уявіть собі атлета з однією гирею! Це спричинило б викривлення хребта. Дивовижно, Ватсоне, справді дивовижно!
Він сидів, запихаючи рот грінкою, й очі його лукаво виблискували, кепкуючи з мого збентеження. Його чудовий апетит міг стати запорукою успіху — я зберіг незабутні спогади про ті дні та ночі, коли Холмс навіть не думав про їжу, бо його стривожений мозок розгадував загадки, а худе, енергійне обличчя ставало ще зморенішим від напруженої розумової праці. Нарешті він запалив люльку, сів біля каміна й почав повагом говорити, ніби розмірковуючи вголос: