— Що ви на сеє скажете?— спитав Санчо у першого.
Той відповів, що супротивник його правду каже: він справді не хотів дати йому більше чотирьох реалів, бо вже багато разів давав йому од-чіпного передше, а ті, що на одчіпне сподіваються, мали б бути скромніші і вдячно приймати те, що їм дають, а не торгуватися з тими, що виграли; хіба що знали б напевне, що гроші виграно нечесно, по-махляр-ськи. Найкращим же доказом того, що він не шахрай,— додав гравець,— є вже те, що він не хотів давати грошей, бо шахраї, як правило, діляться виграшем із глядачами, котрі їх знають.
— То правда,— сказав дворецький.— Тепер подумайте, пане губернаторе, що випадає вашій милості зробити з сими людьми.
— А випадає ось що,— одказав Санчо.— Ви, що виграли гроші, чи там чесно, чи нечесно, чи ще як, негайно дайте сто реалів оцьому гайда-бурі, понадто тридцять на бідних рештантів. А ви, що не маєте ні осади, ні посади, а ходите в туниках по острову, зараз же беріть собі тих сто [559] реалів і вимітайтеся з острова (даю на збори один день), та й не смійте сюди повертатись десять років; як же повернетесь раніше, то решту вигнання одбуватимете вже на тім світі, бо повішу вас (чи нехай там кат на мій наказ повісе) на шибениці. І ніхто не важся мені перечити, бо гірше буде.
Той заплатив гроші, а сей узяв; один пішов додому, другий подався геть із острова. Тоді губернатор сказав:
— Або мені не стане влади, або позакриваю тут усі гральні: вони, видиться мені, до великої призводять шкоди!
— Оцієї, що навпроти,— озвався писар,— ваша милость не зможе, мабуть, закрити, бо держить її значний чоловік; до того ж більше він сам за рік у карти програє, ніж із дому свого зиску має. От на костирнях та картярнях нижчого розбору може ваша милость свою владу показати: вони ж то найбільше шкоди приносять і найбільші скривають неподобства. У домах же значних панів та кавалерів не важаться шахраї знамениті до своїх махлярських штучок удаватися; а що згубна пристрасть до гри широко в громаді розпросторилась, то краще вже нехай люди грають у благородних домах, аніж у кишлі якого ремісника, куди заманюють фраєрів і до півночі або й за північ облуплюють їх до живого тіла.
— Про сеє, писарю,— перебив його Санчо,— можна ще багато чого сказати.
Тут до них наблизився стражник, тягнучи з собою якогось хлопця.
— Пане губернаторе, отсей молодик ішов нам назустріч, а як побачив слуг правосуддя, показав плечі і рвонувся навтікача, не кажи ти олень. Се, напевно, якийсь злочинець. Я кинувся навздогін, та якби він не спіткнувся і не впав, навряд чи я його наздогнав би.
— Чого ти, хлопче, тікав?
— А того, пане, щоб стражники не завдавали мені всяких питань,— відповів хлопець.
— Яким ремеслом бавишся?
— Я ткач.
— А що ж ти тчеш?
— Клюги до списів, з дозволу вашої милості.
— Ти, я бачу, із жартунів... Смішки тут мені строїш! Гаразд. Куди ти оце ішов?
— Свіжим повітрям подихати, пане.
— А де тут дишуть свіжим повітрям?
— Де вітер віє.
— Добре. До ладу кажеш, розумний, нічого сказать. Отож уяви собі тепер, що я вітер і дую тобі в спину, поки не задую в тюрму. Беріть його і ведіть! Спатиме він у мене сю ніч без свіжого повітря!
— Овва, пане!— одказав хлопець.— Не можете примусити мене спати в тюрмі, як не можете й королем зробити!
— Як то не можу тебе змусити! — спитав Санчо.— Хіба ж я не маю влади замкнути тебе і тоді тільки випускати, коли захочу?
— Якби ви, пане, мали ще більшу владу,— сказав хлопець,— і тієї не стало б, щоб примусити мене спати в тюрмі.
— Як то ні?— обурився Санчо.— Ану ж, ведіть його не гаючись до [560] тюряги, хай на власні очі переконається, що не його правда. А щоб мав темничник задля користі своєї йому попуск попускати, заплатить дві тисячі дукатів кари, хоть би на один крок із в'язниці дав ступити.
— Усе то фрашки,— відповів хлопець.— Іще той на світ не народився, щоб примусив мене в тюрмі спати.
— Скажи ж мені, сатанча,— спитав Санчо,— може, ти янгола такого маєш, що тобі кайдани зніме, в які я тебе заб'ю?
— Ну-бо, пане губернаторе,— сказав тоді хлопець,— говорімо тверезо, по-діловому. Даймо на те, що ваша милость затокарить мене в тюрму і заб'є в кайдани та в диби, кине мене в глибку і накладе кару на темничника, коли той мене випустить; даймо на те, що темничник вас послухає — все одно, якщо я не захочу заснути на цілу ніч, то чи вистачить усієї влади вашої милості примусити мене заснути проти моєї волі?
— Правда його,— сказав секретар,— викрутився-таки, мудрик.
— Виходить,— підхопив Санчо,— ти не даси собі заснути на те тільки, щоб свою волю вволити, а не на те, щоб супроти моєї піти?
— Та звісно, пане,— сказав хлопець.— Щоб вам перечити, того мені й не снилось.
— То йдіть собі з Богом,— промовив Санчо,— спіть у себе вдома на здоров'ячко, пошли вам Боже добрий сон, я його не одбиратиму; тільки раджу вам надаліне жартувати з правосуддям, бо ті жарти колись боком вам вилізуть.
Хлопець той пішов, а губернатор справляв далі свою рунду. По якій там хвилі знов надійшли два стражники, що вели затриманого.
— Пане губернаторе,— доповіли,— се, хоть і в мужчинському пере-вдязі, не чоловік, а особа жіночої статі, та ще й непогана.
Двоє чи троє піднесли їй до очей ліхтарі, що освітили обличчя дівчини років так шістнадцяти, чи, може, трохи більше: волосся їй було вбране в зелено-золоту сіточку шовкову, а сама була вродлива, як та перлинонька. Оглянули її з ніг до голови: на ній оули панчохи черле-ного шовку, підв'язки білої тафти з френзлями-золоттям по краях, плюндри зеленого златоглаву, а під кунтушем чи козакином з такої самої матерії — куртка з тонкої білої в золоті тканини, на ногах білі чоловічі черевики; шпаги при боку не було, натомість коштовний кинджал, а на пальцях мала персні предорогі. Одне слово, дівчина всім припала до вподоби, але ніхто її не знав; місцеві мешканці здумати не могли, чия вона, а учасники жарту, що над Санчом витворявся, були здивовані найдужче: ця зустріч не була в них запланована, і вони не знали, на яку й ступити. Санчо, вражений тої дівчини вродою, спитав нарешті, чия вона, куди йшла такої доби і що її схилило до того перев-Дягу. Дівчина спустила сором'язливо очі в землю і сказала: