На таких ото розмовах і ночі вже чимало збігло; Санчові кортіло насунути швидше заслонки на очі, як він казав, коли спати хотілось, тож розсідлав не гаючись Сірого і пустив його на попасання. Росинанта ж і не розкульбачив, пам'ятаючи панову виразну вказівку, що не годиться з коня сідла знімати, коли ночується не під дахом, а десь у чистім полі: так уже здавна повелося і прийнялося у мандрованих лицарів, що зніми гнуздечку та й почепи на облук, а сідло здіймати — Боже крий! Так же й зробив Санчо, пускаючи на вільний попас Росинанта до свого Сірого,— а треба сказати, що дружба між тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, ніби автор правдомовної сієї історії присвятив був їй кілька спеціальних розділів, але, щоб не схибити проти пристойності й поваги, що личить такій героїчній повісті, не включив її в остаточний текст; інколи, щоправда, він ніби забуває про сей свій намір і описує, як вони зійдуться, бувало, докупи та й труться собі любенько, а як утомляться тим і вдовольняться, то Росинант покладе холку Сірому на шию, перехилиться через нього більше як на півліктя та й стоїть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три дні поспіль, хіба що їм переб'є хтось або голод пожене паші собі шукати. Подейкують навіть, що автор порівнював дружбу їхню до приязні, що єднала Ніза й Евріала, Ореста й Пілада; якщо сьому правда, то можна собі уявити, яка міцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому світові і на сором людям, які так часто хиблять проти взаємної дружби. Недаром же сказано:
Уже друзі розбратались,
Комиші списами стали... [390]
А то ще приспівують:
Другу друг плює у кашу...
І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської: адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору: од лелек — клістир, од собак — блювання і вдячність, од журавлів — пильність, од мурашок — дбайливість, од слонів — порядність, од коней — вірність.
Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить — вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому:
— Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності.
Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя — певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:
— Брате Санчо, от нам і пригода!
— Дай Боже, щоб добра була,— обізвався Санчо.— А де ж вона, па-ночку, тая вельможна сеньйора пригода?
— Де, питаєш? — Дон Кіхот йому.— Візьми очі в руки та й дивись: он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.
— А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода? — спитав Санчо.
— Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок,— одказав Дон Кіхот,— бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде.
— А далебі, що так,— підтвердив Санчо,— і знати з усього, що лицар той закоханий.
— А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває,— зауважив Дон Кіхот.— Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста.
Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар.
СОНЕТ
Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,
Святий закон для мене ваш наказ,
Всі ваші примхи виконаю враз,
Являючи безприкладну покору. [391]
Помру я без єдиного докору,
Як хочете, щоб я безмовно згас,
А хочете — дзвінкі пісні для вас
Велю зложити муз і грацій хору.
Моя душа, що від жаги стражда,
Як віск, м'яка, і, як алмаз, тверда,
І в ній Амур панує переможно.
Від мене в дар приймаючи цей скарб,
Лишіть на нім чи відбиток, чи карб,
— Я слід довіку збережу побожно.
Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом:
— О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська, що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастільських і вкінці всіх рицарів ламанчських?
— От уже що ні, то ні,— обізвався тут Дон Кіхот,— бо я ж то сам із Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі: може, він іще що скаже.
— Та певно, що скаже,— підхопив Санчо.— Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць.
Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом:
— Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете — з гульливого чи, може, із журливого?
— Із журливого,— озвався Дон Кіхот.
— Ну, то ходіть до мене,— промовив Лісовий Рицар,— і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу.
Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо.
Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав:
— Сідайте ось тут, пане рицарю,— бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній: ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля.