Хоч бакаляр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий — все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:
— О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость — один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхе-лі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщи-ни нашою людовою кастільською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!
Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:
— Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр? [351]
— Щирісінька правда, пане мій і добродію,— одказав Самсон,— і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.
— Для людини доброчесної і небуденної,— промовив Дон Кіхот,— то, мабуть, найбільша втіха — ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типо-ваним; я недарма сказав "доброго", бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.
— Якщо йдеться про добру славу й добре ймення,— сказав бака-ляр,— то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрова-них рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.
— Зроду я не чув,— озвався тут Санчо Панса,— аби паню мою Дульсінею "доньєю" величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.
— Сей закид не такий уже й важливий,— заперечив Карраско.
— І правда,— погодився Дон Кіхот.— Але скажіть мені, мостіпане бакаляре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?
— Знаєте,— одказав бакаляр,— на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі — випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той — оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.
— А скажіть-но, пане бакаляре,— спитав Санчо,— чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинан-тові забаглося грушки в морі печерувати.
— Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув,— відповів Самсон,— вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.
— Не на ковдрі, а в повітрі,— поправив Санчо,— та таки крутив, крутила б його лиха година!
— Чоловік усе грається з долею навпереваги,— сказав Дон Кіхот,— і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.
— Воно-то так,— промовив бакаляр,— але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.
— А то ж таки сторія правдива,— зауважив Санчо.
— Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням [352] збути,— заперечив Дон Кіхот,— бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочести-вий, яким його змалював Вергілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.
— Згоден,— сказав Самсон,— але одна річ поетові писати, а друга— історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, а так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.
— Коли вже той пан мавр так щирує та правдує,— сказав Санчо,— то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.
— Ох же ти, Санчо, й хитрун,— зауважив Дон Кіхот,— де тобі треба, там пам'ять у тебе добра!
— Радніший би я забути, як мене бито,— одказав Санчо,— так баса-мани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.
— Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакаляра,— зупинив його Дон Кіхот.— А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.
— Та й про мене ж,— докинув Санчо,— бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.
— Не ділова, брате Санчо, а дійова,— поправив Самсон.
— О, ще один колехтор вирискався, слова править! — вигукнув Санчо.— Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.
— Бодай я довіку щастя не мав,— сказав бакаляр,— коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.
— Ще не вечір,— заперечив Дон Кіхот.— Нехай лиш Санчо в літа уб'ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще • краще придасться, аніж, тепер.
— Далебі, пане,— обізвався Санчо,— як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафтусаїловому віці. Кебети на губер-наторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?