На те промовив Санчо, киплячи гнівом:
— От що, дохторе Педро Суворіо Лихої Години, родом із Гетьвідсіля, що то в праву руку, як їхати з Каракуеля на Альмодовар, а дохторований [548] у Лисунському неверситеті! Геть мені зараз же звідсіля, а то, присягаю сонцем святим, візьму цурку і, з вас починаючи, позацурко-вую всіх лікарів на сьому острові, тобто всіх лікарів-неуків. Бо вчених лікарів, мудрих та розважних, тих би я в рамки вставив і як богам їм молився б... І ще раз кажу, Педро Суворіо, вимітайся відси, бо схоплю оце крісло, на якому сиджу, і розтрощу тобі на голові, а як спита начальство, то скажу собі на виправдання, що зробив богоугодне діло, убивши вбивцю-лікаря, катюгу всенародного. І давайте вже мені їсти або скидайте з губернаторства: що ж то за служба така, що чоловіка не прогодує? Не варта вона і печеної цибулі!
Бачивши той гнів губернаторський, стурбований медик збирався вже на виступці, аж тут із вулиці почувся ріжок поштовий; стольник виглянув у вікно і сказав:
— То посланець од дука, мого пана; певно, з якоюсь важливою депешею.
Увійшов гонець, упрілий і засапаний, і, видобувши з-за пазухи пакета, оддав його в руки губернаторові, а Санчо дворецькому, щоб той прочитав адресу; адреса ж була ось яка: "Донові Санчу Пансі, губернаторові острова Гармадармії, до рук власних, або ж його секретареві". Сеє почувши, Санчо запитав:
— А хто тут у мене за секретаря? Один із присутніх обізвався:
— Се я, пане: вмію читати й писати, а сам родом біскаєць.
— Ну, з таким додатком,— сказав Санчо,— можете бути за секретаря хоч би і в самого інператора. Одкрийте ж листа да гляньте, що воно там.
Новоспечений секретар розкрив пакет; прочитавши листа, сказав, що справа секретна. Санчо велів присутнім покинути залу, лишились тільки стольник із дворецьким, а решта, в тому числі й лікар, вийшли. Тоді секретар зачитав послання:
"Дійшло до мого відома, сеньйоре дон Санчо Панса, що певні вороги мої та нашого острова наміряються ґвалтовно на нього напасти якоїсь ночі; отож треба матись на бачності та й на осторозі, щоб не заскочено вас ізненацька. Знаю також од шпигів, годних віри, що добулось туди в перевдязі четверо якихось лиходійників, які на життя ваше важать, боячись розуму вашого високого. Майте, отже, пильне око на всіх, хто приходи-тиме вам чолом бити, і не їжте нічого, що вам подаватимуть. Я не забарюся стати вам до помочі, коли б на вас прийшла притуга — а втім, чиніть так, як вам підкаже добрий розум. Дано в нашому замку, серпня 16 дня, о четвертій годині ранку.
Ваш приятель
Дук".
Почувши таку новину, Санчо здивувався непомалу; решта присутніх теж, здавалося, були немило вражені. Обернувшись до дворецького, Санчо сказав:
— Першим ділом треба от що зробить: укинути в глибку дохтора Суворія, бо не хто, як він, хотів мене зо світу згладити, і то смертю найлютішою і найстрашнішою, а саме голодною.
— А що, здається мені,— підхопив стольник,— що не годиться вашій милості їсти нічого того, що тут на столі стоїть, бо то все готували черниці, а недарма ж то кажуть: за хрестом сам чорт із хвостом. [549]
— Згода,— сказав Санчо.— Але ж дайте мені тим часом хоч хліба шмат та хунтів із чотири ягід винних, там то вже отрути не буде, бо я без їжі ні туди, ні сюди; а як нам треба готуватися до бою з тим лихом, то слід і покріпитися, бо на кендюсі серце держиться, а не кендюх на серці. А ви, секретарю, одпишіть пану мойму дукові, що все буде зроблено кап-у-кап, як він наказав. А ще кланяйтесь од мене пані моїй ду-кині і пропишіть, щоб пробі не забула переслати жінці моїй, Терезі Пан-синій, мого листа з посилочкою, а я вже за те довіку їй дякуватиму і служитиму вірно, скільки моги моєї. Та за одним заходом кланяйтесь од мене і панові мойму Дон Кіхотові з Ламанчі, щоб не мав мене за не-вдячника якого; а ще, як із вас добрий секретар і незгірший біскаєць, додайте щось і од себе, аби воно до ладу було. А тепер приберіть все оце із стола та дайте чогось попоїсти, а я вже дам собі раду з усіма тими шпигами, душогубами та чортолюбами, що на мене та на мій острів чигають.
На сім слові увійшов служка і сказав:
— Тут прийшов до вашої милості селянин якийсь, діло, каже, є до пана, та ще й великої ваги.
— Оці вже мені ділові люди!— мовив Санчо.— Чи вони подуріли, чи що, у таке врем'я з своїми ділами сікатися? Чи вони собі гадають, що наш брат правитель чи нехай суддя не такий самий чоловік із крові й кості, що вже йому і відпочити не випадає, чи ми, по-їхньому, з каменю зроблені чи з маймуру витесані? Ну, та вже як потриває ще який час моє урядування (боюсь, що воно не довге буде), то їй же Богу і присяй-Богу, навчу тих прохачів шануватись! А поки що скажіть чоловікові, хай заходе, тільки перевірте спершу, чи він бува не шпиг, чи не убивця.
— Ні, пане,— одказав служка,— то, зразу видно, чоловік собі плохута, такий, хоть у вухо бгай.
— Нема чого боятися,— сказав і дворецький.— Адже ми всі тут при вас.
— А чи не можна було б, пане стольнику,— попрохав Санчо,— поки тут нема дохтора Суворія, з'їсти мені чогось тривного, хліба з цибулею абощо?
— Нехай уже,— одказав стольник,— діждемо вечері, тоді ваша милость і за обід надолужить, уконтентується досхочу.
— Дай Боже,— промовив Санчо.
Тим часом до зали ввійшов селянин: він мав цілком пристойний вигляд, і знати було за тисячу миль, що то добра душа, друзяка-чоло-вік. Найперше спитав:
— А хто тут буде пан губернатор?
— Та хто ж,— одказав секретар,— як не той-о, що в кріслі сидить?
— Кланяюсь панові владі,— сказав селянин і, ставши навколішки, хотів поцілувати Санчові руки, але той не дав, велів прохачеві встати і говорити про діло. Селянин устав і почав:
— Я, пане, хлібороб, родом і ходом із Мігель-Турри, що то за дві милі од Сьюдад-Реаля.
— Іще одні Гетьки! — муркнув Санчо.— Кажіть далі, брате; Мі-гель-Турру я добре знаю, бо то недалеко од нашого села.
— Тут, пане, діло таке,— провадив далі селянин.— Я, бачите, чоловік сімейний, із ласки Божої пошлюбився і одружився по закону й [550] покону святої римсько-католицької церкви, маю двох синів, обох оддав у науку: менший учиться на бакаляра, а старший на ліценціата; ще до того я оце і повдовів — жінка, бачите, мені вмерла, чи краще сказати б, уморив її лихий лікар, дав їй проносного, як вона саме тяжкою ходила; а якби був Господь дав, щоб вона розродилась і привела мені хлопця, я і того оддав би в науку, вивчив би на доктора, щоб йому на братів не було заздро, на бакаляра та на ліценціата.