І чую я, як очерет
Над водами колише думу —
І кличе скрізь нас Дух один
Ген — до вершин.
На шляху тім рокоче грім
І хиляться під вітром лози
І б’є всіх нас враз хмаровім
І котяться пекучі сльози.
І по лісах і серед піль —
Скрізь плаче біль.
Аж глянь: весь вир десь прошумить
І на землі аж до безкраю
Заблисне знов небес блакить
І радощі весняні маю
І сонце сяєвом своїм
Засяє всім.
* * *
Цвітуть квітки розмріяні
Цілує їх весна росою
І сплять верхи, леліяні
Імлою синьо-світляною.
Від пралісу кладеться тінь
У далечінь.
Вгортає світ, мов чар, глуша,
На тихий сон вже вечеріє —
Чому ж лише моя душа
Все тужить так, співа і мріє?
І чує шум таємних крил
Надземних сил?
О, сонце і блаките зір,
Чудовий мій ти ясний світе!
О, сумерку долин і гір
І всі живі природи діти!
Мій спів для вас на вічний час:
Люблю я вас!
Хай голос мій небесних мрій
Вам душу все і все цілує,
Хай вам, брати, як чародій
До Духа шлях усе простує!
Хай вас до всіх життя обнов
Веде любов!
Для себе всім загинути
І в Духові всього творіння
Любов’ю всім поринути —
це наша ціль і призначіння.
Життя — любов, мета життя —
Це Дух буття.
* * *
* * *
* * *
Браття кохані! Думи весняні
Сковує ледом туга мені.
Марно шукаю, марно блукаю
З краю до краю у далині.
В нашому зборі, ах, душі хорі —
Глумиться з всіх нас злоба і тьма —
Де незабутня, де ця могутня
Дивна істота? Чом тут нема?
Хай чари пісні вб’ють сили злісні
І до безодні шлях рознесуть!
Хай через бори, гори і море
Дивну істоту тут приведуть!
Думка болюча, туга жагуча
Рветься зі серця, як в’язень з пут —
О, Духу земний, ясний і темний!
Кличу до тебе: стань тут на суд!
Як у безодні, гади холодні
Повзають шляхом твого чуття.
В дикому вирі в світу безмірі
Ти йдеш як демон всього буття.
Думи весняні, мрії світляні,
Тугу за раєм ти сотворив.
В небо безкрає геній твій сяє,
Тайна істото, ти — диво див!
У твоїй груди борються блуди,
Пекло і небо діл твоїх зміст.
Небо руйнуєш, пекло будуєш,
З пекла до неба знов мостиш міст.
Всі діти земні, всі сили темні —
Перед тобою світ весь тремтить.
Ти без утоми здер з неба громи,
Думкою міриш ясну блакить.
Навіть не дасться змірити щастя,
Як тобі в серці сонце сія.
І незабутнім Богом могутнім
Стане в цю хвилю сила твоя.
Як непоборна пристрасть потворна
Вб’є тобі в серці ясну любов,
Ти сатаною все бродиш тьмою,
Морем огненним ллєш братню кров.
О, наблизися, тут появися,
Геть отрясися з боязни пут.
Кличе болюча туга жагуча
Мами-природи: "Стань, сину, тут!"
Хай на створіння йде просвітління,
Всі хай побачим сонячний шлях!
І од страждання і всепрощання
Йдім до кохання в нових серцях.
* * *
* * *
Він
І Він явився.
Непомітно, коли всі створіння переживали у своїх душах чародійний гомін почувань, які зродила й воскресила пісня, поволі, без гомону, наче тихесенько плив повітрям, як сонно-мрійне видіння, станув перед обличчям царя.
Стояв перед ним супокійно, непорушно, як зачарований.
Подивився кругом себе на безліч сотворінь, опісля його зір поклався на очі царя Лева. З очей цієї нової істоти сяяло ясними проміннями Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
З обличчя царя Лева було видно, що він зацікавився, а може навіть утішився появою нової істоти перед ним і Найвищим Судом дітей природи. Однак він миттю здушив у собі свідомо ці мимовільні почування і впер свої очі в очі нового створіння з виразом царської поваги й суворості, а навіть із проблисками ледве помітної ворожості. Цар Лев був певний, що він своєю володарською величчю, а перше всього непоборною силою та прошибаючим огнем своїх очей приневолить нову істоту покоритися йому і всім йому підвладним сотворінням та припасти чолом до землі перед його престолом. І з тієї причини цар Лев підняв гордо й самопевно свою величну голову й почав пронизувати, прошибати і прямо палити очі нового єства жагучим огнем своєї царської волі.
Настала хвиля незвичайного, ще ніколи небувалого напруження межи створіннями. З великим переляком блукали очі звірів поміж очима царя Лева й очима нового єства й на дні своєї свідомості глухо почували, що в боротьбі цих очей рішиться може доля двох світів: природи та царства цього нового єства, яке їм, звірям, таке чуже, далеке, ними погорджене та їм ненависне.
Без тіні боязні, з повним супокоєм дивилися очі нового єства у два жевріючі вугілля царських очей. Здавалося, що тіла цих обидвох сотворінь застигли, скам’яніли в німім ожиданні, а всі їхні почування, їх життя й думки зосередилися в їх очах на те, щоб у твердому, безпощадному, невблаганному двобою або вийти повним переможцем або згинути.
Вся природа слідкувала з напругою всіх сил чуття і свідомості, з запертим оддихом за боротьбою двох сил. Навіть хрустально-прозоре повітря легесенько захвилювалося. Під його ніжним цілунком почали листочки на деревах тихесенько шепотіти межи собою, а білі головки квітів і билинки зелених трав хиталися з боку на бік, неначе серед великого дивування позирали то на очі царя Лева, то знов на очі нового єства.
Почуття непевності, боязні, тривоги, жаху починало вже тягнутися, здається, в нескінченість.
Нараз нестерпуче, крайнє гнітюче очікування стало розвіватися. Очі царя Лева, з котрих промовляла могутня сила, що їй на ім’я закон природи, почали несподівано заходити опоною непевності і слабості перед новим єством, з очей котрого сяяла спокійна, могутня й велична одна сила, яку створили: Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
Стогін і крик тривоги продерся нараз із грудей сотворінь. Бо ото їх могутній володар, цар Лев, затремтів цілим своїм тілом. Опісля нагло заплющив очі та похилив свою буйну голову глибоко в долину перед новим єством і неначе застиг на своєму царському престолі.
А дивне нове єство дивилося все ще так само спокійно й непорушно, й велика ясність і сила плила з його очей.
Незабаром усі звірі слідом за своїм царем Левом похилили голови додолу і здавалося, що вони в німім омертвінні з’єдналися зі слабими билинками і з порохом, на якому вони уклякнули.
Серед могильної тиші почало сонце ховатися за верховіття густих дерев, а з поза його проміння визирало з поміж нетрів і сплітів пралісу тисячними здивованими очима обличчя таємного сумерку.