— А навiщо хлiб?
— Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
— А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
— Еге, — свиснув полковник, — та ти що ж, добровiльно здався в полон?
— Нi
— Бився?
— Бився.
— До останнього?
— До останнього.
— Пораненим потрапив до рук фашистiв?
— Пораненим. Вмирав уже.
— То чому ж тепер говориш дурницi?
— Я думав…
— Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.
— На, їж, — сказав вiн. — Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю — дуже корисна рiч, i смачна.
— Моя мама колись пекли хлiб з калиною, — замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.
— Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому, — зiтхнув полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.
— А ви ж як? — спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.
— Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. I тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. I весь
час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.
— Ти чув що-небудь про Клаузевiца? — спитав вiл Андрiя.
— Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у своїх працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.
— А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?
— Нi.
— Так от, Клаузевiц воював на боцi руської армiї проти Наполеона. Вiн самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйської армiї. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. I в цей час сказав: "Не вiдчаюйтесь у власнiй долi — це означає: поважайте самих себе".
— Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?
— Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означає, що всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самураї, якi розпорюють собi животи. Ми радянськi воїни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що воїн без зброї — не воїн? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i зi зброєю i без зброї. У нас є сила духу, якої немає бiльше нi в кого.
— Що ж можна зробити самою силою духу? — не розумiв Андрiй.
— Все! — твердо сказав полковник. — Мозок людини — знаряддя набагато сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти думаєш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?
— Комсомолець.
— Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання — зберегти наших товаришiв. Наполеон вважав, що життя однiєї людини нiчого не варте. Вiн посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя людини — найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю вiйну i тут, в полонi.
— Яка ж тут держава? — не зрозумiв Андрiй.
— Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе приїхав представник Ради Народних Комiсарiв? — усмiхнувся полковник. — Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцiї на фронтi i дiї партизанських загонiв у тилу? Полон — це випадковiсть, це нещаснi випадки. I раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут руку Радянської Батькiвщини, Радянської держави. В даному випадку цiєю державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумiєш?
— Розумiю.
— Так от. Основний наш принцип — самостiйнiсть. Ми не маємо зв'язку, ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до своєї органiзацiї багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч, опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти поїдеш. В тiй командi ти маєш показати iншим, як треба боротися. Перше — це саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до останнього. Коли тебе заберуть з команди — не бiда. Потрапиш в iншу команду — починай з того ж. Друге — це добування звiсток про фронт. Розмови з нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть про те, що вiдбувається на фронтах, — все це має стати одним з основних твоїх завдань. Але найголовнiше завдання — органiзацiя втеч. Втiкати повиннi з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв у станi постiйної настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати самому? Коли трапиться нагода — треба. Боєць на волi набагато дужчий за бiйця ув'язненого. Ти не злякаєшся, Андрiю?
_____
В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли їх було вже сто два чоловiки, за ними приїхали звiдкись конвоїри, на чолi з розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до залiзничної станцiї, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали їм, що десь iде життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи.
Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янистої дороги так, нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим. Воно стояло густе, як вода, i вабило своїми зеленкуватими глибинами, нагадувало рiднi краї, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини — волю!