А могутній глинокоп Трохим, який на сівбу, косовицю і жнива покидав свої глинища чи розшуки їх, підняв чарку до місяця:
— Ну його, дутеля**. Вип’ємо краще за сонечко і місяць, за дощ і роси, що будуть нам в’язати врожай.
Вже вечір ворушив на леваді чуби туманів, коли Туроведь повертався додому. Між вербами і вільхами схлипувала, зітхала вода, а за водою слалися дівочі веснянки, за якими стояли віки печалі й кохання, віки очікування й сподівань, і посвисти ординської шаблі, і одсвіти татарських вогнищ. Як багато було сподівань і як мало було щастя на землі! І ти, як можеш, маєш добувати його, щоб люди хоча б не сиділи без хліба, щоб привітніше дивились одне на одного і не за звичкою, а за душевною потребою зичили одне одному доброго здоров’я і не вкорочували його лихим словом чи спідленим папірцем.
Біля кладки, яку тепер поторгувала прибутня вода, він зустрівся з Богданом Романишиним, і зрадів йому, як своїй дитині, і зітхнув, пригадавши той вечір, коли побачив біля труни Василини білоголового пуп’янка, що вже став студентом. Як летять літа. Як тільки летять літа! Яких вони тільки скакунів сідлають?
— Добрий вечір, Богданчику!
— Я, Максиме Павловичу, і досі для вас дитина? — посміхнувся парубок і по-дитячому загойдався на гнучкій кладці, заворушив навколо неї зорі.
— Ти вгадав, Богдане, бо дивлюсь на тебе, а давне згадую. Приїхав до батьків на вихідний?
— Приїхав на мамині пампушки. То вже закінчили сівбу?
— Тільки просо і гречка залишились. Пам’ятаєш, як ти колись жебонів: "А у гречки чорні вершечки"?
— Здається, нічого не люблю так робити, як косити гречку.
— Косовиці в нас вистачить. Приїдеш на жнива?
— Неодмінно!
— А куди ж далі, Богдане, після інституту?
— Це вже куди пошлють,— прислухається до веснянки з села, до води під кладкою.
— Гарно співають? — запитав Туровець і почув, як пісня Соломії почала підмивати його.
— Ніде не чув таких веснянок. Жаль тільки, що їх скоро не буде. Уже й зараз не почуєш: "Чого рано спустошано, ромен-зілля іскошано". Викошує час не тільки погане, а й добре.
— Іноді час, а іноді байдужість чи безрозсудство,— подумав про Хворостенка, який найбільше сушить голову тим, що б іще можна заборонити.— Ти б записав, Богдане, усі до однієї наші веснянки. Ще згодяться вони й дітям нашим.
— Неодмінно запишу,— Богдан понизив голос майже до шепоту.— Максиме Павловичу, ви Яринку бачили?
Туровець підвів голову на хлопця. Він, поблідлий, так само стояв на кладці, але вже не вигойдував її, і біля неї заспокоювались зорі. Оце, може, і стоїть Яринчина доля, страждаючи, як і вона десь страждає.
— Бачив, Богдане.
— Як вона? — стрепенувся хлопець.
— Змарніла. Уся пережурена, та ще гарніше світить очима. Які тільки малярі малювали їх? — І зітхнув, бо подумав ще й про дивовижні очі Соломії. Кого тільки очікують вони?
— Ви не спитали, де вона тепер? — бринить жалем і надією парубочий голос.
— Тільки й сказала: в лісах. А де шукати ті ліси? Чи в нашій області, чи в сусідній?
Після цього хлопцеві одняло мову. Туровець не знав, чим утішити його, лише поклав руку на плече. Отак мовчки постояли вони на краю кладки, провели головами табунець качок, що пролетів над левадою, потиснули один одному руку й розійшлися — Богдан до рідні, що жила в закуті села, а Туровець до того мосту, за яким так стривожив його низинний голос.
Ось і міст, звичайний міст з двома поручнями, щоб на них могли спочити руки людини, а під ним живе відлуння і теж непокоїться вода, торкає коріння і явора, і калини, і тиші. За мостом на відділі ледь-ледь бовваніла неосвітлена хата Соломії. Він прислухався до оселі, та не почув ні в ній, ні біля неї жодного голосу. Певне, занесло його до сусідів чи в сон. Весна ж! Натомляться руки, натомляться ноги. О, чи не засувка обізвалася? Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека. І ти чогось засумував, як лелека після жнив. У молодості входиш у кохання, наче у весняний шум, пізніше —як у повінь, не знаючи, куди вона занесе тебе.
На скільки Соломія молодша за нього? Років на десять. Для села — це забагато, для міста — терпимо. Ні, чоловіче, повертай голоблі назад, щоб менше сорому захопити... Щось справді є від чарівниці в її притінених очах, у розлетистих бровах, що, на погибель чоловікам, вихопились аж на скроні. Але чого вона і досі не виходить заміж? Траплялися ж і добрі, і красиві люди. Чого ж чекати, поки звітріє краса! І чого не ріже хліб до грудей, як різала його мати? Адже так гарно і затишно, коли жінка ріже хліб до грудей... Найшов чим турбуватись! Лізе всякий непотріб у голову, коли не знаєш, де подіти себе.
Щось тривожне, і святешне, і непевне підійшло до нього і так само може відійти, як під мостом вода, що поторкує коріння явора, калини і тиші. Це вже, певне, все у її, у Соломіїній, волі. Коли ж таку силу взяли над ним її очі, її вії, уся постава, що так і дихає материнством?
Не день і не тиждень придивлявся до неї, щось тягнуло і щось гнітило його. А що? Десь, більше за все — непевність; немало крутилося біля неї залицяльників, отих, які приходять до хати ніби напитися води. Це ображало його, наче жінка була винна, що мала принаду. Одначе говорили: відбивалась Соломія від тих залицяльників нещадимо. І ніхто у їхньому селі з чоловіків не міг похвалитися прихильністю вдови, тільки деякі жіночі язики сікли її, мов сікачі. Ох ті заздренні та безжальні сікачі, що вміють усіх страшним судом судити, тільки не себе.
За чоловіком Соломія гордо несла красиву, з тяжкими косами голову і в село межи люди, і в церкву межи богів. Та прибила в лісі деревина кароокого Громишина і пригнула голову й плечі Соломії. Відтоді минули роки, трохи розправились її плечі, а в грудях дозріла жага чи туга материнства. От він прийде до неї. А що скаже їй у свої літа? Не молодик же він, розучився заглядати у вечорову книгу кохання.
І зажурився чоловік, а під ним не журилася вода, жебоніла, бурчала, пересварювалась у своєму клопоті і підступно підмивала коріння і явора, і калини, і тиші.
І враз летючою зіркою спалахнув, пройшовся по хаті Соломії вогник. Він поснував, поснував між вікнами, потім заспокоївся, притих. Іти чи не йти? Чоловік забирає з собою голос води, що розмиває коріння, та не може розмити біль, і пошепки говорить темряві: "Я люблю тебе".