— Отже, питання з вами лишається відкритим,— сказав, прощаючись, ректор, а колишня вчителька з сумом подивилася на Богдана.
У коридорі, хвилюючись, сновигав Іван. Вислухавши друга, він невдоволено забурмотів:
— І коли вже ти скинеш комплекс неповноцінності? Підставив бог свою бороду, то чіпляйся за неї. Зараз же лети до ректора і скажи, що перебудувався.
— Я, Іваночку, не з тих, що скоро перебудовуються.
— Неперебудований чудило! Хоч би тепер сказав ректору, що хочеш зі мною в один район.
Та призначили їх у різні місця: Богдана в його рідний район, а Івана ближче до румунського кордону.
— Туди, де більше кукурудзи, бринзи, вина і чорнооких красунь. Був там Коцюбинський, побуваю і я,— відповідав усім Іван і кожну вільну хвилину заглядав до канцелярії, де Маргарита Іванівна двома обоймами пальців розстрілювала тишу.
Богдан, придивляючись до біганини друга, запитав:
— І чого так часто вирипувати двері?
— Спокушаю її молдавською бринзою.
— А вона?
— Каже, що бринзи з дитинства в рот не бере. На якому ж вона меню сидить?
— Тебе тільки меню турбує?
— Тільки воно — я гурман. Питалась, коли ти щось напишеш їй. То вже назви її соловейком та порівняй уста з напіврозквітлою трояндою чи щось інше вихопи з ботаніки...
Коли закінчився випускний вечір, Маргарита Іванівна, розпашіла від танців, неждано підійшла до Богдана і пошепки сказала:
— Ви ж проведете мене додому? Я сама боюсь — живу аж на старому місті.
Богдан пошукав очима Івана.
— Ні, ні, тільки ви,— вгадала його думку і чогось зіщулилась.
Вони непомітно вийшли з інституту, що виспівував молодими голосами. Але в Богдана було таке відчуття, що за ним тихенько-тихенько ступає будівля інституту. Це він відчував уже кілька днів, прощаючись у думках з рідним гніздом.
Спускаючись сходами до річки, за якою підіймалося старе місто, Маргарита Іванівна запитала:
— Це правда, що ви прийшли по науку до інституту босий?
— Не в інститут, а в педтехнікум,— уточнив Богдан.
— Як же це було? Розкажіть, Богдане.
— Нема про що,— зітхнув хлопець.— То злидні наші босими ішли в науку. Аж не віриться, що вже й інститут закінчив. У роботі я не пожалію себе.
— Хоч пожалійте тих, хто буде біля вас,— загадково сказала Маргарита Іванівна.— Це ви мене за очі назвали довгоногим оленятком?
— Та я.
— Спасибі. Ви, крім літератури, ще й зоологію любите?
— Про оленів читав.
Закарлючистою, що вгризлась у пагорб, дорогою вони увійшли в передранковий сон старого міста, що, по суті, було не містом, а селищем, з садами, з городами і зеленоокими копанками, де водилися лини і в’юни. Якийсь ранній косар уже розкошував світанок — чути було вологий шелест коси, а рани трав вточили в досвіт свої пахощі.
— Трави і умираючи пахнуть.— Маргарита Іванівна повернула до невидимого косаря підведену досвітом голівку і спитала Богдана: — Чого ж ви відмовились залишитись у бібколекторі?
— Кожному своя ноша.
— Ноша чи хрест?
— Не треба так трагедійно. Я говорю про добру ношу, яку мас нести кожна людина. Ось хто, наприклад, гнав у шию цього косаря? Інший відлежував би спину і боки до самого сонця, а потім, прокинувшись, ще й гарикався б із жінкою за сніданком, а цей поніс у досвіт завзяття і має радість од своєї праці.
Маргарита Іванівна здивовано подивилася на Богдана:
— Звідки ж ви знаєте, що він має радість?
— Бо чую, як косою веде, як мантачкою витягає з неї передзвін. Лінюх не так коситиме, не так видзвонюватиме.
— Романтику мій, тільки скажіть, що буде з вами через кілька років? — чи то з захопленням, чи то з жалем запитала.
— Я теж не знаю, чи вийде з мене гарний учитель. Як не вийде, піду працювати в колгосп, бо знаю і люблю селянську роботу.
— Ви божевільний, Богдане.
— Чого ж божевільний?.. Не кожна людина знаходить любов. Але кожна людина в нас повинна знайти любу роботу. Для чого ж інакше гортати своє життя, як чужу нецікаву книгу, і дрібніти, і тупіти, і обізлюватися в своїм невдоволенні?
— І невже б ви пішли у колгосп, на такі убогі тепер трудодні?
— Пішов би і вилузувався б із шкіри, щоб і трудодні стали багатшими і щоб в очах селянських менше було смутку,— він ніяково посміхнувся: — От бачите, як розрекламував себе? Хоч етикетки вибивайте на лицях.
Маргарита Іванівна притулилась до його плеча.
— Ось і моя хата,— вона обережно дзенькнула клямкою хвіртки, і вони ввійшли на зелене, сизе од роси подвір’я; посеред нього стояв стіжок петрівчанського сіна.— У нас, як на хуторі: і верби, і тополі, і корови, і півні, і копанки. Як хочете, подивіться на нашу.
— І щось живе є в ній?
— Самі лини. Колись братик мій наловив трохи линят і кинув у копанку. Відтоді й водиться у нас своя риба.
Вони підійшли до копанки, що стояла під охороною кількох плакучих верб. І тільки тут, коли дівчина притулила коси до верби, він помітив, як у неї незвично побіліло обличчя.
— Ви, Маргарито Іванівно, втомились?
— Який ви догадливий,— з гіркотою сказала дівчина, і на її примхливих устах вибився біль.— Богдане, ви дуже любите свою Ярину?
Він здригнувся:
— Хто вам сказав? Іван?
— Іван. Ви не хочете говорити?
— Я не знаю, що сказати... Це любов без відповіді, без надії, навіть без адреси.
— І навіть без надії любите?
— Очевидно, так.
Дівчина потягнулася до нього, притулилась головою до його грудей, і не встиг він отямитись, як сказала:
— А тепер ідіть, Богдане, благаю, йдіть скоріше, щоб не побачили моїх сліз.
Та вони наздогнали її слова, і він побачив їх, і збентежився, і розгубився, і не зрозумів, за що і як могла полюбити його така дівчина, за якою стільки побивалося хлопців.
— Маргарито Іванівно... не плачте,— не міг нічого розумнішого сказати, і невимовно жаль стало тих сліз, що обривалися з він і падали в копанку.
— Ідіть, Богдане. Ви ж напишете мені?.. А коли й вам буде дуже тяжко, приїжджайте до мене... Я ждатиму вас, теж без надії. Ідіть.
І він з вагою жалів пішов повз її верби, повз петрівчанський стіжок, ближче до дзвону коси, подалі від чийогось кохання. А з ним ішли її сльози і збентеження перед дівочою таїною. Це ж уперше неждано розкрилась вона перед ним, це ж уперше дівоча голова торкнулася його грудей, це ж перша сльоза впала на його світання. Усе було в нього ще першим...