— Чого ти?
— Як же можна в таку божественну ніч самому розмовляти з вересневим зорепадом? — трагічно підвів смолу брів. І з поезії перейшов на прозу: — Бачив я дурнів, сам був дурнем, а такого, як ти, не стрічав ні в книжках, ні поза ними.
— То маєш зараз щасливу нагоду. Може, створиш новий "Корабель дурнів"?
— Боже ти мій, боже, і архангели, і святителі, і вожді! Усіх вас беру у свідки: не було такої ночі, яка сьогодні стояла за селом біля млина.
— Біля млина стояла тільки ніч чи й нове знайомство? — примружився Богдан.
— І ніч, і я, і вона.
— Це вже щось нове в теорії трикутника.
— Ти причмелений і нічогісінько не розумієш. Це не дівчина, а мрія усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії!
— Не так давно я чув це саме територіальне захоплення. Але, здається, помінялись об’єкти.
— Помінялись, і на краще! Мабуть, я допливаю до кисільних берегів родинного щастя.
— І хто ж вона, з кисільного берега? Мельник за фахом?
— Історик за фахом, лірик за покликанням. І сьогодні в цю тихошелесну північ прощання із літом я, напевне, відшукав би їй своє геніальне слово, аби не один поет, що й сам не залицяється, й іншим не дає.
— Хто ж це?
Іван театрально тицьнув пальцем у Богдана:
— Ти, Брут!
— Шамоти далі.
— Він ще й не вірить! Тільки-тільки наважився щось таке оригінальне сказати їй, аж тут вигулькнув редактор, якого я сам нацькував на тебе, схопив мене за руку і мало не відірвав її: так дякував, що наслав його на літературну перлину, яка вилузилась із надр подільської тверді і хлябі. А потім ще п почав поливати нас твоїм "Дощем". І тоді вона (о дівоча зрадливість!) сказала, що ти талант, і втратила інтерес до мене. О боги! — і змахнув з ока те, що мало бути сльозою.
— Артист! — посміхнувся Богдан.— І справді, редактор наскочив на вас?
— Таки наскочив. І вихваляв тебе, правда, трохи менше, ніж я щойно сказав.— Іван споважнів.— Прочитай щось, перошкрябе.
— Пізно, Іваночку.
— І все одно читай, не задавайся.
Богдан прочитав про вересень, що б’є у золоті дзвони соняшників.
— Убивця ти,— зажурився Іван.— Убивця! Після цього вересня я назавжди кидаю свою писанину.
— Що ти, Іваночку? — розгубився Богдан.
— Поки наші теоретики писали про предметну лірику, поки головними об’єктами її було виробництво цегли, скла, шапок, пальт, я ще думав щось про себе, а віднині годі переводити папір. Поезія має бути поезією, а виробництво — виробництвом.
— Ми всі ще так мало знаємо, що таке поезія.
— Не втішай мене. Спасибі за вересень. Він у мене кращий у житті, ніж у слові, а в тебе навпаки...— І, помовчавши, сердечно запитав: — Ще думаєш про неї?
— Думаю, Іване.
— Через те, мабуть, і лірика проросла: вона жертв вимагає. Повтори, як це в тебе: "Чумацький Шлях розколює небо навпіл..."? Будуть тебе предметники і фактажники молотити за відсталі образи і ліричність, але без молотьби у нас ніде не обходиться. Цього діла менше тільки в точних науках. А в сільському господарстві й літературі мало не всі розбираються і норовлять записатись в опікуни...
* * *
Вересень гортав свої останні сторінки, а вони стояли чіткі, як малювання, і глибшими ставали води і очі жінок. Вже на останній лекції першої зміни хтось постукав у двері. Богдан вийшов із класу. На порозі, граючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Що там, Іваночку?
Той випростався, багатозначно крекнув і королівським рухом подав йому газету:
— Читайте, завидуйте, кропіть життя дощем, а не сльозою! Сьогодні ви районна знаменитість, і мої коліна опускаються перед вашими черевиками номер сорок один.
Богдан розгорнув газету. На третій сторінці без підверстки стояв його "Дощ". Саме в цей час зателенькав дзвоник.
— О, бийте дзвони перемоги! — удавано патетично вигукнув Іван, обняв друга.— А ти проливай з очей радісну неопріснену воду і став могорич.
З шостого класу вибігло двоє дівчаток, подивилися, що роблять учителі, приснули і поточились у клас, та їх одразу ж звідти виштовхнув живий водограй.
Приголомшені і схвильовані першим, хай у районному масштабі, визнанням, вони вийшли із школи і наосліп побрели вуличками села, побрели у вересневу югу, бо ж і вересень має такі дні, в яких неждано, як у жнива, гаряче заімлиться і загойдається обрій. З розхристаної вулички, яка обривалася не тином, а двома струмками червоної мальви, вони ввійшли в бабине літо, що пливло над пашистими стернями і шамотіло на свіжих скиртах.
— Ти любиш скирти? — запитав Іван.
— Дуже. Вони нагадують мені золоті кораблі. І люблю, коли вітер роздмухує в них місяць і сумом бринить у стерні.
— Знову вірші. Безідейні, житні, але вірші,— зітхнув Іван.— А де ж у них виробничі показники? Ще буде тобі від різних клепанів, які на образ дивляться, як на відхід од життя!
— Коли серце схоже на жабу, воно і на сонце квакне,— примирливо мовив Богдан, сповнений надіями.
Отак, пересміюючись, і підійшли до купини дерев, за якими здригався і стугонів водяний млин. Мельник, побачивши їх, чогось зрадів, сердечно привітався і повів у затишну кімнатку, під якою поскрипувала вісь млинового колеса. Тут усі дерев’яні стіни захопили полководці, кінні й піші, а над столом сидів старий кобзар, його чорні руки лежали на кобзі, а сліпі очі тягнулись до неба, до невидимого сонця, з якого на картину прорвалося кілька скалок.
— Чим же вас, дорогі гості, частувати? Окунями, в’юнами, карасями чи линами? — в риму допитувався мельник і все з приязню поглядав на Івана, який згоджувався на всяку рибу, якщо вона не була схожа на жабу.
Коли мельник вийшов з кімнати, Іван шепнув:
— От і є нагода примочити твій "Дощ", бо в мельника риба і вода не переводяться.
— Це в нього є донька — історик за фахом, лірик за покликанням?
— Яка проникливість! Далеко ти підеш, якщо ніхто вчасно не зупинить.
А ось і мельниківна скрадається скрипливим місточком, скрадається так, наче побоюється, щоб вода не вхопила її за ноженята. Іван крадькома перед якимсь полководцем поправив чуба, а на приступець нижньої губи всадовив радість.
— Як вона? — питає пошепки.
— Ще не розберу, чого в ній більше: історії, лірики чи водобоязливості.
— Бурмило! — кидає йому зі злом й одразу ж несе посмішку дівчині: — Як добре, Ніно Павлівно, що ви ощасливили млин, його історичну кімнату, мене і мого друга поета-синоптика.