"Шаламаї!" — здогадалась Ярина. Несамовиті Шаламаї! Завтра вони мали грати її весілля, та замість нього сьогодні грають її прощання.
— Гей, чорнява, куди ти? — здивовано гукнув якийсь молодик од вогню, коли сани порівнялися з музиками.
— І як ти, Василю, впізнав, що вона чорнява? — гигикнув другий Шаламаєнко.
— В чорнявої натура, як у тура. Куди ж ти, дівчино?
— До лікарні,— ще більше закутуючи обличчя, відповіла Ярина.
— За приворотним корінцем, щоб усі хлопці сохли за тобою? — зареготали Шаламаєнки.— Візьми когось із собою.
— Дайте дівчині чистий спокій! — нагримав батько на синів.— Може, вона он яке лихо має, а ви перелопачуєте сміх. Ось краще заграймо...
І довго ще наздоганяли, губились і знову наздоганяли дівчину її весільні музики. А коли вони притихли, на перехресті в метелиці окреслилась постать якогось чоловіка. Його аж розхитувала чи втома, чи хуртовина. Побачивши сани, він зупинився і хрипко гукнув:
— Гей-гей!
— Ой! — з несподіванки зойкнула Ярина, а кінь чогось схарапудився, шарпнувся вбік. Вона вдарила його віжками, і тільки згодом щось знайоме-знайоме забриніло їй у тому "гей-гей"!
Як схожий був цей голос на Богданів. Але чого ж йому вночі у таку хурдигу добиратись додому? Може, повернути коня? Може, й справді це він? Ні, це тільки вчулося їй.
З метелиці до неї знову прибився давній вересень, вона з нього вихопила оту згадку, як перев’язувала Богданові палець, мимоволі крутнула коня навздогін подорожньому, але одразу ж і перелякалась: а що, коли Артемон і Омелян уже мчать по її слідах?
І засніжений кінь, і засніжена дівчина повертають од села чи од своєї судьби... А хто, шукаючи її, не одходив од неї?..
* * *
Вже не тримаючись на ногах, Богдан дотягнувся до Шаламаїв і знесилено кинув руки у вогонь. Музики переглянулись, крекнули, взяли його в коло.
— Оце їздили та возились...— здивовано вирвалось у Василя.
— Виходить, небораче, збився з дороги? — запитав старий Шаламай.
— Збився.
— Нівроку дав крюк. Ще десь не спало твоє щастя, що прибився на наші музики. Утікав ти від краси, а в акурат прийшов до неї. Ось ми тебе заведем у Озерне, і гуляй душа без кунтуша.
— Я сам піду.
— У тебе тут родичі є?
— Та є.
— Тоді приходь на весілля.
Богдан здригнувся, наче його через плечі перетягли києм, витягнув руки з вогню.
— Прийду,— і, заточуючись, побрів до села.
— Щось із ним не теє,— обізвався позаду хтось із Шаламаєнків.
— Із тобою було б "не теє", якби стільки помісив снігу в таку хуртовину.
В крайній розхристаній вулиці села на нього мало не налетіли два вершники. Побачивши подорожнього, вони під’їхали до нього, перегнулися з коней, з темряви виділились перекреслені метелицею обличчя.
— Чоловіче, тобі не стрічалися на шляху однокінні санки? — пізнав голос Омеляна Безкоровайного.
— Або що, дядьку Омеляне?
— О, це ти, Богдане? — аж присвиснув Омелян, для чогось оглянувся, наче метелиця могла підслухати його, ще більше нахилився до парубка,— Розумієш, наша Ярина перед самим весіллям сіла собі в санки і кудись подалася. Маю не сестру, а один бісів норов, їй-бо.
— Втекла од весілля?! — аж скрикнув хлопець.
— Та ніби так виходить,— неохоче відповів Омелян.— То часом не бачив її на шляху?
— Та ні, не бачив,— лише тепер зрозумів, з ким нещодавно зустрівся.
— Куди ж вона подалася? — приклав руку до підборіддя Омелян.— А будь ти неладна!
— Значить, треба перевертати село, рідню усяку,— загарцював побіля Безкоровайного Васюта.— Куди їй у таку сніговицю добратися до міста? — Вони, притулившись шапкою до шапки, про щось тихцем порадились, повернули коні, свиснули нагаями і помчали в село.
"Втекла, втекла Яринка!" — полегшено зітхнулось хлопцеві. Полегкість він мав уже з того, що не піде дівчина за скаредливого прицвинтарника. Але чому ж не стрілася вона з ним? Може, за кілька кроків од нього була його судьба... Ні, ні, яка там судьба! Хоч би разом подались до міста. Чи ж доїде, чи не зіб’ється з дороги?
Страх знову огорнув Богдана і кільцював його гірше метелиці. Кинутись навздогін? Та хіба ж у хуртовину наздоженеш коня? І потішав себе тільки одним: добра худобина довезе її до людського тепла, до чиєїсь оселі... Коли б тільки не завія. "Спинись же, спинись же, спинись!.." Та сніговійниця по-розбійницьки свиснула біля вуха і помчала наздоганяти дівчину...
Куди ж поїхала Ярина? Куди ж? Це "куди ж" і шипіло, і дятлом довбало мозок. Перехитуючись, хлопець бреде занесеною вулицею, обабіч якої тільки вгадуються дерева і хати. Ось він уперся в чийсь тин, а той йому обізвався приємним гучанням — це на кілках виморожувались глечики, по них шерехтіла метелиця, а в них вовтузився вітер.
Оминувши міст через річечку, Богдан повертає не на свою, а на Яринину вулицю.
"А наша вулиця ширша",— забринів з дитинства її голос.
"І в нас була широка, так сусіди переставили плоти — і вкрали ту вулицю..." А тепер сусіди украли любов.
Куди ж поїхала вона, куди?
Ще місток, з-під якого вода тече до Ярининого городу, ще місточок, скрипучі ворота, подвір’я — і засвітились, приголомшили вікна її оселі. На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи, під стріхою шелестіли вінки кукурудзи. Все було таким звичним, як щодення, і таким незвичним, як марення.
Ще якусь годину тут ходило його недосяжне щастя. Про що воно думало, кого виглядало, на кого сподівалось, утікаючи од рідної оселі, од матері, од весілля?.. Може, якби він раніше нагодився, втікали б вони разом від тяжкобрового підцвинтарника і Омеляна. Не на дівочу прихильність сподівався, а на те, що від Васюти можна кинутись і під кригу. Бо хто він такий? Дрібний гендляр, по суті, хам і осавула між людьми, одна догідливість побіля звищих і всюди — хитра спритність. У голодний рік, паразитуючи на людському горі, він зумів ще й бригадиром стати, а там, підвернеться нагода, і голову зіпхне, і далі проштовхається.
Пригинаючись, Богдан входить у сіни і, ніби в свою скорботу, стукає в хатні двері. За напітнілим деревом стрепенувся жіночий голос, що віддалено нагадував голос Яринки.
Ось хлопець переступає поріг, ловить тривожний і здивований погляд Іванихи. Уся в чорному, з прив’ялими біля уст борознами часу, вона нагадує тих матерів, які у церквах вимолюють долю дітям.