Устав хазяїн, шурхнув рукою у попіл, аж стримить пляшка; витяг, покуштував.
— Справді, свате, горілка! — скрикнув.— Бог мене побий, коли не горілка! Отсе диво! — каже дурню: — Що се в тебе, чоловіче, за шкура така?
— Кобиляча,— озвався дурень.
— Бачу, що кобиляча; та яка ж вона розумна,— знає, де й горілку ховають!
— Е, вона в мене усе знає! — пробубонів дурень.
— Од чого ж вона усе знає?
— Ат, розпитуєте... на здоров’ячко пийте та й мені влийте!
Випили по чарці, по другій і дурню дали; повеселішали: велике діло — горілка!
— А що, жінко,— спитав чоловік,— чи нема чого повечеряти? їсти хочу, аж шкура тріщить.
— Нема, чоловіче,— застогнала жінка,— у мене з самісінького ранку і кришки в роті не було!
— Та цить, навіжена, цить! —знов забелькотів дурень у кутку.
— А що вона тобі каже? — спитав хазяїн.
— От що каже,— одвітив дурень,— що в печі стоять вареники, книші і печена гуска.
— Отсе кумедія! —скрикнув хазяїн, витягаючи з печі потрави.— Що се в тебе, чоловіче, за шкура така?
— Ат,— озвався дурень,— на здоров’я їжте та й мені вріжте!
Стали вечерять і дурня з собою посадовили: дивляться на його кобилячу шкуру і не надивуються. Повечеряли, стали лагодиться, де кому спати лягать, а дурень як крикне:
— Та цить, скажена собако, циты!.. Яке тобі діло?
— Що вона тобі каже? — спитав хазяїн.
— Ат,— загугнів дурень,— як усе тобі розказувать, то дуже розумний будеш!
— Будь ласкав, чоловіче, скажи, що вона тобі каже?
— А то каже, що в тім кадовбі, що ряденцем накритий, бурсак сидить!
Схопився хазяїн, зняв ряденце, зирк!.. Як наробить репету:
— Сидить, диявольський син... Свате, дай помочі!
Вхопили того бурсака за патли, виволокли з кадовба, давай його віхрить та стусувать, так що, сердешний, ледві у двері втрапив; далі до жінки:
— Е, жінко, так отакі-то соняшниці вхопили тебе за живіт?
Як дав їй кілька ляпасів, так вона й одужала. Далі каже дурню:
— Ну, чоловіче, що хоч бери, а продай мені свою шкуру. Половину моєї худоби за неї віддам!
Довго торгувались: дурень удавав, буцімто йому не хотілось продавати тієї шкури, а там і згодивсь за три паровиці волів, сто овечат, ще й повнісінький капшук карбованців на придачу взяв. Вернувся дурень додому. Як побачили брати волів та овечат, і питаються:
— Чия се скотина?
— Моя,— каже дурень.
— Де ж ти її узяв?
— Бог мені дав.
Як показав ще гроші, так брати аж руки догори підняли, аж зацмокали.
— Хто се тобі,— питають,— надавав стільки грошей?
— Бог мені дав. Адже ж,— каже,— хіба не знаєте: розумний дбає, а дурня бог наділяє!
— Як так,— каже старший брат,— то лучче бути дурним, як розумним.
— Еге,— одказує дурень,— коли хочете, зробіться дурнями, то й вам бог дасть.
— Як же нам зробиться дурнями,— питають брати,— коли, бач, ми розумні?
— Ат,— одказує дурень,— то важко дурню зробиться розумним, а розумному дурнем — як раз плюнуть: на гору важко, а з гори шпарко!.. Віддайте мені вашу худобу— от і будете дурнями: адже ж розумний скоріш чуже загарба, як своє віддасть?..
— А що, брате,— спитав старший меншого,— послухаємо дурня, станемо й ми дурнями; може, й нам, як і йому, бог дасть?
— Добре, брате,— одказав менший,— послухаємо дурня.
Оддали брати дурню всю свою худобу та й пішли у дурні; нічогісінько й на дорогу з собою не взяли,— як слід дурням. Ідуть брати та й ідуть, переходять слободи, хутори, уже б не то що обідать, і полуднувати пора, так ніхто ж не запрошує, і на дорозі нічого бог не дає. Уже так надвечір прийшли вони у село, голодні і потомлені, не знають, сердешні, що їм і чинить: нізащо купить і шматка хліба, а попід вікнами собак дратувать — сором. От вони й стали розпитувать людей, чи нема у кого якої роботи. Знайшовся чоловік, що купив на зруб гай, так найма робітників ліс рубати. Згодились з ним брати за невеличку плату, бо самі шукали тієї роботи, та, переночувавши, на другий день пішли у той гай. Рубали, рубали, днів зо три, а на четвертий якось зрубане дерево упало та й забило віттями одному брату голову, а другому руку, так що вже й робити не зможуть. Заплатив їм хазяїн, що вони заробили; от вони й рушили дальш. Ідуть та йдуть кілька днів; що зробили, то й прохарчили, а бог усе-таки нічогісінько не дає; знов прийшлось шукать роботи, щоб не опухнуть з голоду. Знайшли такого чоловіка, що найма викопать йому на горі колодязь.
— А що, брате,— спитав старший меншого,— згодимось? Може, копаючи той колодязь, бог нам поможе скарб викопать?
— Добре,— одказав менший,— може, справді скарб викопаємо!
Копають брати тиждень, копають і другий — нічого їм бог не дає. Потомились, сердешні — робота, бачите, неабияка, прокопали широкий пласт глини і до каменюк докопались, а нема ні скарбу, ні води. От вони бачать, що тутечки бог їм нічогісінько не дасть, покинули роботу і грошей за працю не взяли, та помандрували собі дальш талану шукать. Ідуть та йдуть, дивляться — аж щось на дорозі лежить; надвечір, бачите, трошки посутеніло, так добре й не видко, що воно таке. Дуже брати зраділи: "От, коли,— думають,— бог нам посила щастя, певно, се мішок з грішми". Притьмом кинулись, зирк—аж то лежить чоловік, облитий кров’ю, ще й теплий — не захолонув, з перерізаною горлянкою, і ніж у груди застромлено. Стоять брати, як опарені, не знають, що їм на світі робить.
Коли чують — щось торохтить; озирнулись — аж то тройкою біжить з письмоводителем комісар. Уздрів братів і мертве тіло — з брички та до їх.
— А що ви тутечки робите, сякі-такі,— гримнув,— чоловіка зарізали, розбишаки? Ануте лише зв’яжіть їх.
Вискочили з брички письмоводитель та підводчик, не дали братам і слова промовить, та вони й не боронились:
3 переляку, як телепні, стояли; скрутили їм назад руки, поклали у бричку, як дрова, і помчали. Привезли у город, зараз заперли бідолах в острог та й почали писать слідство. Писали місяць, і другий, і третій: паперу, бачите, до чорта по судах; все розпитують братів та випитують і, що вони судейським не кажуть, не ймуть їм віри, бо, бачите, на вчинку їх захопили; та ще й, на лихо собі, ніякого билету, ні виду з собою не взяли.
Тимчасом дурень господарює собі і чекає своїх братів; бачить, що вони довго не вертаються, та і подумав, чи не трапилась їм яка халепа: запріг коня та й поїхав шукать їх по світу. Зараз-таки і натрапив на слід та й вислідив, як самі знаєте, в острозі. Батечки! ледве пізнав дурень своїх братів — так вони змарніли, сидячи в неволі, в кайданах та ще й між злодіяками і розбишаками.