— Медаль, може? — підказав я.
— Медаль, медаль, бодай він повісився на ній! — скрикнула Параска. — Як будеш, — каже, — як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку... чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, — то тобі, каже, начальство медаль дасть.
— Бреше, — кажу їй сердито, — твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки... От що я тобі скажу! — додав з притиском я.
— Може, він, — відказує спокійно Параска, — і бреше, а я — за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, — помовчавши, додала вона далі... — Що стражник, що становий — всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...
Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.
— Що ти, — питаю злякано, — сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!
— Атож! — мов ні в чім, одказує Параска.
— Та ти знаєш, нащо поліція заведена? — присікався я.
— Знаю, — спокійно відказала Параска... — На те, щоб до всякого чіплятися, — додала.
Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:
— Поліція, — кажу, — на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..
— Про се самісіньке, — перебила мене Параска, — і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер — немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, — розганяє; на досвітки парубки зберуться, — а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, — нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, — каже, — а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? — попитала вона мене.
— Та що ти, — кажу їй, — отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, — зовсім її не треба?
— А й не треба, — відказує Параска, — вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!
— Та тобі, — кажу їй з серцем, — за оці слова й Сибіру мало!
— А що ж, — одказує вона спокійно, — Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?
Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.
— Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?
— Та вже ж і там не без людей! — одно товче вона.
— Люди то є, та тілько їх небагато, — кажу їй. — Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших — одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, — питаю, — погано у мене жити?
— Чого, — відказує, — погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, — каже, — добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?
Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:
— Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, — не доведи господи! — я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.
— А ти, — кажу, — заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.
— Що той заробіток, — відказує вона. — Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, — каже, — осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?
Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій — пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став — он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі — десятеро... Розумний дуже став! Тепер, — каже, — не те, що колись було.
Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.
— І то правда, — усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, — пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?
— Куди, — відказую їй, — мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.
Параска пішла, а я, п'ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.
Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів — то се і мою голову заклопотало.
"І справді, — думав я, — що чоловік заробив — то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести... Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день — невистачить... Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо щоб отак і надалі йшлося — не можна... Голодному, кажуть, і розбій не страшний. Недаром і Параска Сибіру не боїться і отаке чорти батька зна що плеще! Се таке, що треба про нього добре пометикувати... Як доведеться з приятелем моїм — паном становим — побачитись, перше всього запитаю його, як на його думку оце розв'язати? Він чоловік з головою та ще й "служебний опит" має".
І ото, допивши чаю та поставивши склянку на стіл, я почав марити, як-то осього крутого вузлика, що лихе життя його зав'язало, добродій становий буде розв'язувати?