— Скажи, що з тобою? — ласкаво заговорила вона.— Ти повинна все розповісти своїй матері, Дженні.
Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м'яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.
— Ох, це все моя провина,— зрештою сказала вона, охоплена каяттям.— Я повинна була зрозуміти. Але ми зробимо все, що зможемо.
Тут вона не витримала й розридалася.
Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.
Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. "Ноги її не буде більше в моєму домі!" кричав він.
— Я так боюся батька,— часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці.— Що ж він скаже...
— Може, мені краще виїхати,— пропонувала Дженні.
— Ні,— відповідала мати,— поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.
Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.
Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов'язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся, а вона все ще вагалася, хоч і добре розуміла, що Дженні незабаром повернеться і старанно підготована можливість буде втрачена. Можливо, вона так і не набралася б мужності сказати що-небудь, коли б Герхардт сам не заговорив про Дженні.
— Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.
— Ой,— почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця.— Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...
Герхардт, який у цю хвилину розбирав замок у дверях, щоб його полагодити, підняв голову і підозріло подивився на дружину.
— Що ти хочеш сказати? — запитав він.
М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.
Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна — худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померхле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.
— Про що ти говориш? — різко запитав він німецькою мовою.— Біда?.. Невже хто-небудь?..— він не договорив і загрозливо підняв руку.— Чому ти мовчиш?
— Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке,— заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку.— Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, — закінчила вона, — подумати тільки, що він загубив Дженні...
— Прокляття! — у пориві люті крикнув Герхардт.— Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!
Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.
— Загубив! — вигукнув він.— Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?
Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.
— Але ж він помер! — крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку.— Помер!
Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає,— зла іронія подій що сталася, пекла його вогнем.,
— Помер! — повторив він, і' м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила; ще далі; перекривлене-обличчя чоловіка в цю хвилину, лякало її більше, аніж, причина його відчаю.
— Він хотів одружитися з Дженні,— жалібно сказала вона.— Коли б він не помер, то одружився б з нею.
— Одружився б! — закричав Герхардт, вийшовши із-заціпеніння від її голосу.— Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його" душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай., щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...
Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.
М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся—він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини,— тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.
— Коли це трапилось? — запитав він.
— Не знаю,— відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду.— Я сама тільки цими днями пре все дізналася.
— Брешеш! —крикнув він.— Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.
"До чого дійшло!—говорив він про себе.— До чого дійшло! Мій син потрапляє до в'язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а-тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!"
— І за що мені така кара,— бурмотів він, охоплений жалем до самого себе.— Чи я не намагаюсь бути добрим? християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю.... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...
Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче.. І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.
— Це ти у всьому винна! — кричав він.— Тільки ти!