Дженні просто неможливими... І все ж Лестер ще не міг нічого сказати. Годинник на каміні дзвінко пробив третю; Лестер обернувся і згадав про Дженні,— бліда, розгублена, вона все ще непорушно стояла перед ним.
— Іди, лягай, — промовив він нарешті і знову замислився над своїм нелегким завданням.
Але Дженні не рушила з місця; вона стояла й дивилась на нього широко розкритими, застиглими очима, кожної хвилини готова почути свій вирок. Але вона чекала марно. Після тривалих роздумів Лестер встав і пішов до вішалки.
— Іди, лягай,— повторив він холодно.— Я йду. Дженні мимоволі ступила до нього,— навіть у цю
страшну хвилину їй хотілося бути чимсь йому корисною,— але Лестер не помітив її руху. Він вийшов, не вшанувавши її більше ані словом.
Вона дивилася йому вслід і слухала, як стихають його кроки на сходах, слухала з таким почуттям, ніби їй був ухвалений смертний вирок і над її могилою вже лунає похоронний дзвін. Що ж вона наробила? І що зробить тепер Лестер? Глибокий відчай охопив її, і коли внизу грюкнули двері, вона в розпачі й тузі простягнула руки.
"Пішов! — подумала вона.— Пішов!"
У вікнах засірів пізній світанок, а Дженні все сиділа, поринувши в гіркі думки; її становище було надто серйозне, щоб вона могла дати волю сльозам.
Розділ XXX
Похмурий, завжди такий поміркований Лестер справді був далеко не впевнений у тому, що йому робити. Він був прикро вражений, проте не міг би точно визначити, що ж саме його обурює. Звичайно, існування дитини значно ускладнювало справу. Навіщо цей живий доказ колишніх гріхів Дженні? Проте, Лестер одразу ж визнав, що, якби він справді захотів, то давно міг допитатись у Дженні про все її минуле. Вона, безперечно, не стала б брехати. Він міг розпитати її з самого початку. Він цього не зробив, а тепер надто пізно. Зрозуміло одно: про те, щоб одружитися із Дженні, не може бути й мови. Він посідає таке становище в суспільстві, що це виключено. Найкращий вихід — забезпечити Дженні матеріально й розлучитися з нею. Коли він їхав до себе в готель, це рішення було прийнято, хоч він і не збирався здійснювати його негайно. 4
У подібних випадках куди краще розмірковувати, ніж діяти. Час зміцнює наші звички^ бажання й почуття, а Дженні була для Лестера не тільки звичкою. За чотири роки спільного життя він так добре вивчив її й себе, що не бачив можливості розлучитися з нею легко й швидко. Це було б надто боляче. Він міг припускати таку думку вдень, у метушні своєї контори, але не вечорами, коли залишався сам. Він відкрив у собі здібність сумувати, і це непокоїло його.
Турбувала його в ці дні й теорія Дженні, начебто спільне життя з ним і з матір'ю могло б пошкодити Весті. Як вона до цього додумалась? Адже він посідає куди принадніше місце в суспільстві, ніж вона. Але потім він частково зрозумів її погляди. Дженні в той час не знала, хто він і яку долю їй готує. Він міг би дуже швидко покинути її. Передбачаючи це, вона хотіла захистити свою дитину від небезпеки. Це не так уже погано. І ще йому хотілося дізнатись, як виглядає ця дівчинка. Дочка сенатора Брендера — це могло бути цікавим. Він був блискучою людиною, а Дженні — чарівна жінка. Ця думка викликала в Лестера і роздратування, і' цікавість. Йому часом здавалося, що треба повернутись до Дженні й побачити дівчинку — це, зрештою, його право! — часом він вагався, згадуючи, як сприйняв звістку про її існування.
Він знову запевняв себе, що треба поставити крапку, і ця внутрішня суперечка тяглася без кінця.
Справді ж він не мав сил розлучитися з Дженні. За ці роки вона стала йому потрібна. Чи була в нього коли-небудь така близька людина? Мати любить його, але в цій любові переважає честолюбство. Батько — що ж, батько мужчина, як. і він сам. Сестрам не до нього, у кожної своє життя; Роберт завжди був йому чужий. З Дженні він уперше дізнався, що таке справжнє щастя, справжня близькість. Вона потрібна йому,— з кожною годиною, яка була проведена далеко від неї, він усе дужче відчував це. Нарешті він вирішив поговорити з нею одверто й до чогось домовитись. Нехай візьме дочку до себе й піклується про неї. Дженні повинна зрозуміти, що рано чи пізно він піде від неї. Треба довести їй, що зараз багато що в їхніх стосунках змінилося, хоч це й не значить, що вони одразу розлучаться. Того ж вечора він. поїхав до себе на квартиру. Дженні почула, як він відчинив двері, і серце в неї тривожно забилося. Опанувавши себе, вона вийшла із своєї кімнати, щоб зустріти його.
— Наскільки я розумію, треба зробити так, — почав Лестер з властивою йому одвертістю.— Привези свою дочку сюди і нехай живе з тобою. Немає рації залишати її в чужих людей.
— Добре, Лестер, — слухняно відповіла Дженні. — Я завжди цього хотіла.
— А якщо так, нічого й відкладати.— Він дістав з кишені вечірню газету й пройшов до вікна. Потім обернувся.— Нам треба домовитись, Дженні. Я розумію, як це трапилось. Я припустився великої помилки, бо не розпитав тебе вчасно, не примусив всього розповісти. А ти марно мовчала, навіть якщо й не хотіла, щоб я. увійшов у життя твоєї дитини. Тобі слід було зрозуміти, що такої справи однаково не приховаєш. А втім, тепер це не має значення. Я хочу сказати інше: між нами існують такі стосунки, що ми не можемо мати один від одного таємниць. Я думаю, що ми цілком довіряємо одно одному. А тепер я й не знаю, чи зможу я колись зміцнити наші стосунки. Надто вже заплутане вийшло становище. Дуже вже багато підстав для пересудів і пліток.
— Я знаю,— сказала Дженні.
— Зрозумій, я не маю наміру поспішати. Як на мене, все може залишитися в більшій чи меншій мірі так, як було — на найближчий час,— але я хочу, щоб ти дивилася на речі тверезо.
Дженні зітхнула.
— Знаю, Лестер, знаю.
Повернувшись до вікна, він дивився на двір, на дерева, які обгортав присмерк. Думка про майбутнє лякала його,— він любив домашні умови. Невже попрощатися й поїхати до клубу?
— Давай-но обідати, — холодно сказав він нарешті, одвертаючись від вікна; але в глибині душі він не гні-Івався на Дженні. Просто ганьба — до чого ж кепсько влаштоване життя.
Він попрямував до вітальні, а Дженні пішла поратись по хазяйству. Вона думала про Весту, про свою невдячність по відношенню до Лестера, про його остаточне рішення не одружуватися з нею. Не* збагнувши всього, вона сама загубила завітну свою мрію.