— У тебе химерне ім’я — Жжж. От мене гарно звати: Денис.
— У тебе чудернацьке ім’я, а в мене гарне. Я завжди, коли лечу, то співаю сам до себе: жжж, жжж. От мене й прозвали: Жжж.
— Ха! Коли я розкажу хлопцям про тебе — ото сміху буде!
— І я, коли розкажу про тебе джмелям, то вони теж сміятимуться по всій Джмеландії.
— Фінляндії? — не второпав Денис.
— Дж— жмеландії, — поправив його новий знайомий. — Це ж дуже просто запам’ятати: якщо я джміль, то я із Джмеландії.
— А де ж твоя… Джмеландія? — озирнувся Денис.
— Всюди, де ростуть трави, де квітнуть квіти і де живуть джмелі Ось і ти, людський хлопчику на ймення Денис, теж зараз знаходишся у славній-преславній Джмеландії.
І волохатий пишний товстун смішно шкандибаючи на двох ніжках та вертячи вусами— антенами, пішов луками, весело наспівуючи:
У бджіл є Бджоландія,
А у нас, у джмелів,
є найкраща у світі Джмеландія…
Ландія… Ландія…
— А що таке — Ландія? — наздогнавши його, поспитав Денис.
Жжж зупинився і вражено на нього подивився.
— Як? Ти не знаєш, що таке Ландія? — здивувався він.
— Не знаю… — розгубився Денис, — я вперше у ваші Джмеландії.
— Ландія — це… — Жжж довго і напружено думав і зрештою, зітхнувши, чесно зізнався: — Я теж ще не знаю, що таке ландія…
— Але ж ти співаєш про неї!
— Співаю. Адже треба з чимось римувати слово "Джмеландія", у піснях завжди такі слова римуються. От я і придумав Ландію, а що вона означає, ще і сам не знаю. А звучить гарно: Джмеландія— Ландія.
І далі рушив наспівуючи свою нехитру пісеньку.
— Скажи— но мені, чому це у вашій Джмеландії всі такі здорові — здоровенні? — поспитав його Денис. — І ти теж, хоч джмелі взагалі отакунькі, — показав він половинку мізинця. — А ти на дві голови вищий — за мене, і трави у вас, як джунглі, вони завжди такі здорові у вашій Джмеландії?
— Тільки тоді, коли нам загрожує зло — щоб боротися з ним. Бо хто ж нас захистить, якщо ми самі себе не відборонимо від шкідників. Ось, як, наприклад, від тебе.
— Я-а??! — щиро був враженний Денис. — Хто тобі сказав таку дурницю? Хіба я злий?
— Але й не скажеш, що ти добрий.
— Та що я вам такого зробив? — здивувався Денис.
— Він ще й не знає! — обурився Жжж. — Дві вербички зломив?
— Подумаєш, чи й не втрата!
— Ще і яка! Якщо кожен буде ламати деревця, то що ж тоді залишиться? Це раз, — і Жжж підігнув до живота одну ніжку, як ото, рахуючи, люди загинають пальці. — Палицю в нашу нірку совав?
— Та я лише трохи поколупався, — почервонів Денис, — подивитися, як ви живете?
— Вражаюча цікавість! — насмішкувато вигукнув Жжж. — Коли я, твою хату, наприклад, розламаю, щоб подивитися, як ви у ній живете — що ти на це скажеш? Денис Василько, котрий за словом до кишені ніколи не лазив, цього разу не знайшов жодного слова для відповіді.
— Отже, руйнував наше житло. Це два, — і джміль підігнув другу ніжку. — Підемо далі…
— А, може, далі не треба йти? — похнюпився Денис.
— Треба. Хоча б тому, що ти сам далі пішов. Так ось: з рогатки по зайчаті камінець пускав? Це три, — а ще жаб на Орелі бив. Чотири. А ще гніздо кропив’янки з яєчками зруйнував. Це п’ять… — Жжж підігнув четверту і п’яту ніжки і захитався, стоячи на останній, шостій ніжці. — Ой, тримайте, бо впаду. Ти стільки нашкодив, що в мене і ніжок не вистачає загинати.
Денис нічого не сказав, як Жжж раптом вигукнув:
— Стереж-жись!!! Тебе оточують розбійники, — і миттєво випроставши всі свої крила, стрімко знявся.
Денис притьмом озирнувся: з трьох боків його і справді оточували руді мурахи, були вони більшими за нього разів у два, великоголові, з тонкими таліями, озброєні гострими шелепами, грізними жвалами і довгими жалами. Їх було багато, десятків зо два, а все нові і нові мурахи вибігали з трав’яних нетрів.
Денис загледів між берегом озеречка і луками вільний простір і кинувся туди. Та ледве він добіг до краю озеречка, як перед ним вигулькнули з трави нові мурахи. Все. Кільце замкнулося. Денис у западні. Зімкнувши ряди, мурахи швидко наближалися, звужуючи кільце і раптом згори на нього війнуло повітря, чиїсь чорні лапи міцно обхопили його за груди. І Денис відчув, що з-під ніг у нього втікає земля.
— А— а— а! — несамовито закричав хлопчик. — До-опоможіть!
І тут хтось прошепотів йому у вухо:
— Не галасуй і не пручайся, бо ще впадеш мурахам на голови. Це — я, Жжж, тебе рятую.
Бовтаючи в повітрі ногами, Денис відчув, що він і справді піднімається вгору. Чотири глянцево— сірі, чорні і тверді ніжки обережно притискували його до волохатого теплого живота, наче якусь кришталеву дорогоцінність, що може розбитися. А внизу метушилися мурахи, задирали вгору голови, підстрибували, але дістати Дениса уже не могли.
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
Денис гаразд і злякатися не встиг, як уже стояв біля горбка, у якому чорніла чимала дірка.
— Це наша хатка, — сказав рятівник, акуратно складаючи за спиною крила. — У ній ти будеш в повній безпеці.
Біля горбика сідали золотисто-жовті від квіткового пилку трудяги— джмелі й поспішно зникали в нірці. Жжж теж зник у нірці. Боячись, щоб на нього знову не напали велетенські мурахи, Денис поспішно побіг за джмелем, нора була довга, метрів десять завдовжки і закінчувалася просторою печеркою з високим земляним склепінням, де й жила джмелина сім’я. Пахло квітами і чимось запашним та солодким, певно медом.
На Дениса ніхто не звертав уваги і він заходився роздивлятися як живуть джмелі. Долівка була добре утрамбована, наче відполірована. Ближче до входу рівними рядами стояли воскові глечички. У них джмелі— добувачі складали принесені нектар та пилок. А в центрі печерки здіймалися воскові чарунки, запечатані зверху — у тих чарунках-чашечках і визрівали личники, котрі мали невдовзі стати молодими джмелями. З тихим гудінням снували в печерці джмелі. Були вони різні — великі і малі і ще менші. Але ніхто з них не сидів без роботи, кожний був зайнятий якимось ділом. А в центрі на чарунках повзав найбільший і дуже поважний на вигляд джміль. До нього і підійшов Жжж.
— Мамо— жмелахо, це я, Жжж, один із твоїх найкращих синів.
— Я слухаю тебе, сину мій — не відриваючись від роботи, озвалася поважна Джмелиха, — що ти хочеш мені повідати гарне?