— Е-е, — мовив вражений Демко. — Що таке?
— Це ти мене питаєш? — озвалася Ждана і зіскочила з коня. Слідом за нею сповз і Грицик.
Ждана підійшла впритул до Демка і войовниче взялася руками в боки. — Ні, це я повинна запитати, хто намовив твого пуцьвірінка…
— Я не пуцьвірінок, — похмуро урвав її Грицик.
— Тебе не питають, — огризнулася Ждана і продовжила: — Це ж треба додуматися до такого, щоб порядну дівчину закинути, як лантух, на коня… Це ти йому таке загадав?
— Та ти що? — вражено закліпав очима Демко. — Та я… я ж хотів, щоб він мені допоміг…
— Що допоміг?
— Та те… ну, щоб ти…
Врешті Демко зрозумів, що заплутався і у відчаї махнув рукою.
— Ні, ти не розмахуй своїми граблями! — не відступала Ждана. — Ти краще скажи, нащо ти це все затіяв?
— Я ж те… Я ж хотів, щоб ми з тобою… Грицику, скажи краще ти. У тебе ж ніби лучче виходить.
Грицик уже трохи оговтався. Йому чогось навіть смішно стало: Ждана нагадувала куріпку, що вистрибує перед носом у великого пса. А той не знає, як йому бути: чи то радісно завихляти хвостом, чи підібгати його і чкурнути геть.
— Розумієш, він кохає тебе, але не насмілюється признатися… — почав він.
— Кохає? — Ждана знову повернулася до Манюні і ще міцніше взялася руками в боки. — А чом же ти сам цього не скажеш?
— Я… — почав було Демко. — Я це…
— Він боїться отримати гарбуза, — пояснив Грицик.
— Кому гарбуза?… Йому? — запалилася Ждана. — Та він же й гарбуза не вартий! Ні, ви тільки поглянь те на це одоробло! Все в латках, невмиване і тхне від нього… — Вона принюхалася. — А що це й справді від тебе так тхне?
— Не знаю, — вичавив із себе Демко.
Ждана ще раз втягла в свого задерикуватого носика повітря і націлилася ним на сакви.
— Там у тебе що?
— А-а, це, — стріпнувся Демко. — Тут, розумієш… — Він розв’язав сакви і витяг добрячого ляща. — Це копчений. Ми з дідом на продаж у Черкаси готували…
— На продаж? — перепитала Ждана. — Оце — на продаж? Та ним же тільки людей труїти можна!
Вона тицьнула ляща в Демкову руку і звеліла:
— Ану, гайда за мною!
Коли вони підходили до Жданиного обійстя, уже розвиднювалося.
— Жданко, де ж це ти була так довго? — вихопилася її мати. — Тут казали, що ти поїхала з кимось… О, а це ще хто? — запитала вона, вгледівши хлопців.
— Та не звертай на них уваги, — відказала Ждана. — Ти краще поглянь, чим вони займаються у своїх плавнях. Ану, покажи мамі свою копченину! — наказала вона Демкові.
Нещасний лящ знову вигулькнув із саков. Ждана перехопила його і замахала ним перед маминим обличчям.
— Ти бачиш, матусю, що ці козаки виготовляють на продаж? Та від такого жодна собака не виживе!
І, не чекаючи, доки мати щось скаже, Ждана проворно подалася до повітки і за мить повернулася з куди меншим лящем. Проте від нього пахло так, що в хлопців роти мимоволі наповнилися слиною.
— Ану, спробуйте справжню копченю!
Демко з Грициком сором’язливо відламали по шматочку і спробували. Тоді, не змовляючись, роздерли ляща навпіл і за мить від нього не лишилося й крихти.
— Ну, що, трохи відрізняється, чи ні? — задерикувато поцікавилася Ждана.
— Ой, відрізняється… — визнав Грицик. А Демко замість слів закивав головою, як відданий кінь.
— То ж бо й воно… — Ждана на мить замислилася. — А таких лящів, як оцей, що ви привезли, там багато?
— Вистачить, — обережно відказав Грицик. — Там же їх до цього ніхто не ловив.
Демко був відвертіший. Він із захватом поглянув на Ждану і випалив:
— Та там їх це… як гною, от!
— Тож і не дивно, що ви так з ними поводитесь, — підкусила його Ждана і знову замислилася. — Отже, так: я їду з вами… — рішуче сказала вона. — Бо хіба ж можна переводити таке добро?
— Та ти що, доню, — жахнулася мати. — Куди ж це ти сама?
— А з чого ви, мамо, взяли, що я буду сама? — заперечила Ждана. — Ні, мене оберігатимуть ось ці, — і вона кивнула на Демка з Грициком.
"Ой-ой-ой, — подумки зіщулився Грицик. — Таку обережеш… От уляпався… І який дурень вигадав це женихання?"
ВАСИЛЬ ЛЕМІШ
— Тепер давай поговоримо…
Переяславський староста ніколи не розпитував одразу, з чим людина приїхала. Він спочатку годував гостя, а тоді вже брався до справи. Ця звичка залишилася у Василя Лемеша ще з бродницьких часів, хоча він і був не з бідної родини. Авжеж, у бродники йдуть не лише з бідності, а й з цікавості.
Вони сиділи в садку між бузкових кущів. Звідсіля було добре видно головну переяславську вулицю і всіх, хто по ній проїжджав. Біля стайні та возів поралися дужі хлопці, яких Леміш називав своїми козаками.
— Радий, що ти тут, — ще раз сказав староста. — Це ж скільки ми не бачилися — два роки?
— Так, — підтвердив Швайка.
— Два роки, — мрійно повторив Леміш. — Пам’ятаєш, як ми дали чосу татарам над Сулою?
— Ще б пак, — посміхнувся Швайка. Він з неприхованою приязню розглядав переяславського старосту. Був Василь Леміш росту невисокого, проте з могутньою шиєю, що сиділа на ще могутніших плечах. Завжди усміхнений і веселий, Василь у бою мовби шаленів. Швайка добре пам’ятає, як люто рубався він позаминулого року під час переправи кримського загону через Сулу під Лубнами.
— Ох, і добряче ви тоді з Вирвизубом постаралися, — розчулено згадав переяславський староста. — Вивели їх перед наші стріли й шаблі, мов зграю куріпок. А самі ззаду натисли…
Леміш провів долонею по обличчю, ніби стираючи приємні спогади. За мить пильний погляд темних очей прикипів до Швайки.
— А які вісті тепер привіз? — діловито запитав Леміш. — Як там твої татари поживають?
— По-різному, — відказав Швайка. — Оце перед Сулою перехопила нас сторожа тамтешніх пастухів…
І він розповів про розмову з Абдуллою.
Якусь хвилину Леміш замислено тарабанив пальцями по лаві.
— Отже, твій Абдулла хоче торгувати з нами… Що ж, треба йому допомогти. Бо хто торгує, тому бійка ні до чого.
— Твоя правда, — згодився Швайка. — А от Саїд-мурза торгувати з тобою, старосто, не хоче.
— Це той, з яким ви билися п’ять років тому?
— Він і тепер не проти. Але поки що податися за Сулу побоюється, бо Вирвизуб може вдарити йому в бік. До того ж, вони нарешті доп’яли, що коли з дніпровськими бродниками не заїдатися, то жити можна. І навіть мати з такого сусідства користь.