Зненацька Куций звівся на ноги і нашорошив вуха. А тоді Телесик, який теж не відводив очей від степу, схопив Грицика за руку.
— Дивіться, дивіться! — збуджено прошепотів він. — Оно, бачите?
Швидше якимось відчуттям, аніж очима вони завважили ледь помітний порух правіше від того місця, за яким стежили. А ще за кілька хвилин з-за кущів ви гулькнули продовгуваті голови двох татарських коней.
Потріпуючи вухами, коненята попасом рушили в їхній бік.
— Овва, — зненацька прошепотів Грицик.
— Що ще за "овва"? — насмішкувато поцікавився Дишло. — Тікати будемо від цих коненят, чи як?
— Помовч! — люто засичав Грицик. — Приглянься краще до них.
— Коні як коні… — почав Микола і раптом замовк.
Так, це були звичайні коні. От тільки спини у них були якісь не такі. А ще за хвилину, придивившись, Микола зрозумів у чому справа: на кінських спинах лежали подушки. Ті, що зазвичай слугували татарам за сідла. Мабуть, коні утекли від своїх господарів…
— Замріть! — раптом порушив тишу Санько. — І повторюйте подумки, що ми маленькі кущики.
— Як це… — почав було Микола, проте лютий Грициків погляд ніби приморозив йому язика.
Коні підійшли вже доволі близько. Нараз Микола роззявив рота: до їхніх животів мовби приклеїлося двоє татарів. Час від часу їхні голови вистромлювалися з-за подушок, бистрі очі озирали степ і знову татари припадали до кінських животів.
— Думай, що ми — маленькі кущики, — прошепотів Грицик. На його чолі виступили краплини роси. Змокрів і Саньків лоб, а на Телесиковому чолі брижами забігали дрібонькі зморшки. Лише тут Микола згадав, що його супутники — не прості хлопці: вони вміли навіювати свої думки іншим. І, мабуть, зараз подумки умовляють татар повірити, що вони — кущики.
Що ж, він теж це робитиме, хоча й не розуміє, чому їм, таким відчайдухам, треба когось умовляти. Чи не простіше накинутися на цих татарчиків з шаблями? Та, на жаль, їхні коні, як і вони самі, лежали на землі. І поки їх піднімеш, поки сядеш на них та розвернешся куди треба — за татарами і слід прохолоне.
Тож Микола, подумки зітхнувши, теж заходився вмовляти татар, що він ніхто інший, як невеличкий, манюсінький такий, кущик.
І на його превелике здивування, татари повірили цьому. Вони зупинилися за розлогим кущем, що ріс кроків за двадцять від спостерігачів і ловко вихопилися з-під кінських животів у сідла. Молодший кинув погляд у їхній бік і перевів його далі: якісь там кущики його не цікавили.
— Нічого підозрілого, — сказав він.
— Ти не назад дивися, — урвав його старший. — Туди й без тебе є кому витріщатися. Ти он туди дивися… — він кивнув головою на плавні. — І лівіше.
Якусь хвилину вони напружено вдивлялися вперед.
Нарешті старший зсутулився у сідлі і відсунув малахая на потилицю.
— Ніби нічого, — сказав він. — А в тебе?
— Теж нічого, — відказав молодший. — Видно, даремно ми ще з ночі вилежуємося на тому пагорбі.
Старший пересмикнув плечем.
— Це ти не мені, а Хакимові скажи! А поки що він наказав нам зачаїтися тут…
Санько перехопив нетерпеливий Грициків погляд. Так, далі вдавати з себе кущики не було рації. Будь-який порух, навіть кліпання, міг розвіяти чари. Тож Санько ледь чутно свиснув — і Куций безшелесно розчинився в траві. Тільки на тому місці, де він щойно був, гойднулося і знову нерухомо завмерло кілька стебел трави.
Молодший стрепенувся.
— Гляди, вовк! — вигукнув він і вихопив з сагайдака стрілу.
— Не руш! — злякано вискнув старший. Навіть звідси було видно, як сполотніло його засмагле обличчя. — Це ж… це ж вовкулака!
У молодшого відвисла щелепа.
— Вовку…
— Ага, вовкулака. Ти ж сам чув, як Махмуд розповідав, що цієї весни неподалік звідсіля, біля річки Конки, їхня стежа бачила такого вовка, як оцей. То його товариш Даган послав стрілу в кущі, куди той вовк щез, а стріла розвернулася там, полетіла назад до Дагана і прохромила йому горлянку. То хто ж то був, як не вовкулака? Сам знаєш, що тільки вовкулаки уміють відкидати стрілу назад.
Очі молодшого татарина нажахано округлилися.
— І ти гадаєш, що оце він зараз…
Старший кивнув головою.
— Еге ж. Мабуть, прибився в наші краї…
— Ой, — вихопилося в молодшого. — Треба наших попередити!
— Треба, — згодився старший. — Бо ще, до лиха, підкрадеться до них зі спини…
Вони дружно цьвохнули нагаями і щодуху помчали назад, раз по раз злякано озираючись. А за кілька хвилин там, де засіли татарські вивідувачі, сполохано здійнялося в повітря з десяток птахів.
— Ага, пройняло, — вдоволено гмикнув Грицик.
— Що пройняло? — здивовано поглянув на нього Микола.
— А ти й досі не здогадався? Ці двоє розповіли про вовкулаку, і тепер їхні друзяки спішать попередити інших спостережників. А самі й місця собі не знаходять. Їм тепер ввижається, що з трави на них от-от накинеться вовкулака!
Грицик ліг горілиць і потягся так, що аж кісточки захрускотіли. Сонце вже зійшло з найвищого місця і в кущів з’явилася тінь. Микола здивовано переводив очі з Санька на Грицика, з Грицика на Телесика та Куцого, який з’явився так само нечутно, як і щез, і тепер лежав на своєму місці, висолопивши язика.
— Хлопці, я так нічого й не второпав! — нетерпеливився Микола. — Що ж там було?
Грицик перевернувся на живіт.
— Для недорікуватих пояснюю ще раз, — сказав він. — Схоже, що той Даган постраждав він нашого Швайки.
— Від Швайки?
— Атож. Розумієш, — Грицик повернувся до Санька, — я ніяк не можу втямити, як це в нього виходить. Ніби все ясно: ось його Барвінок змахує хвостом так, щоб той порух помітив хтось із татарів. Швайка ту ж мить жбурляє убік камінець чи ще щось. Татарин думає, що туди гайнув наш сіроманець, і негайно випускає в нього стрілу. І тут таки отримує стрілу від Швайки. А тим, що спостерігають збоку, здається, ніби в горлянку того, хто стріляв, вп’ялася його ж стріла. Тепер уторопав? — звернувся він до Миколи.
— Та… — почав той. — Щось воно дуже закручено. І не зрозуміло, до чого тут вовкулака.
— І справді, вовкулака тут як приший кобилі хвіст. Це інша історія. Правда ж, Телесику?
Телесик кивнув головою і розплився в посмішці. Дуже вже йому подобався пришелепуватий вигляд довготелесого Миколи.
— Хлопці, та не тягніть за душу! — зрештою заблагав той.