У Вирвизубових очах застрибали веселі бісики.
— Нічого не вдієш, — сказав він. — Доводиться терпіти, коли вже такий неакуратний татарин пішов. Але ми ображатися на них не будемо…
— Ну, Стефане… — тільки й сказав Федір Колотнеча. Він аж кипів з люті.
— А може, й образитись? — міркував уголос Вирвизуб. — Ох, матері його ковінька, таки образимось! — врешті вирішив він. — Ти, Федоре, коли вже такий гарячий, то бери з півсотні хлопців і поганяй цих безсоромників. Тільки ж дивися, далеко не заривайся. А коли що — одразу назад.
Татари бійки не прийняли. Щойно Колотнеча з хлопцями наблизились до них, вони розлетілися в усі боки, мов цвіркуни, і знову взялися за своє.
— Ич, які затяті! — дивувався Демко Манюня. — Бузи обпилися, чи що?
— Не схоже, — заперечив Вирвизуб. — Але краще нам табуни тримати ближче до островів, бо чує моє серце — вони щось замислили!
По обіді татари, добряче подражнивши Колотнечу, щезли. Наче їх і не було. А коли сонце вже покотилося на спочинок, зі степу вигулькнула темна швидкоплинна пляма. Незабаром стало видно окремих вершників. Їх було не менше тисячі.
— Отепер усе ясно, — сказав Вирвизуб. Він повернувся до товариства і заволав: — Егей! Мерщій у плавні! Та не забудьте розібрати за собою гатки!
Сам він з десятком старшин перебрався через вузьку протоку і зупинився на острові під вербами. Звідтіля добре було видно, як татари, наблизившись до очеретів, засипали їх хмарою стріл, а тоді, розсипавшись, помчали уподовж плавнів — хто вниз, а хто вгору.
— Схоже, щось винюшкують, — крекнув Колотнеча, гаряче дихаючи у вухо Вирвизубові. — Прохід до Дніпра, чи що?
— Швидше відвертають від чогось нашу увагу, — заперечив Грицик.
Вирвизуб підняв пальця догори.
— От-от, — сказав він. — А навіщо це їм потрібно? Не інакше, як намагаються утримати нас на місці. Видно, хочуть, щоб ми готувалися до оборони і нікуди не йшли. А самі завтра зранку почнуть переправу десь біля Тягинки. Але й ми не з лопуцька зроблені. Дочекаємося ночі, а тоді — на човни і теж туди попливемо.
Звідкіля він довідався про Тягинку, ніхто не запитував. Кожному було зрозуміло, що без Швайки тут не обійшлося.
Вирвизуб таки мав рацію. Основні сили татар вигулькнули біля Дніпра трохи нижче від звивистої і бистрої річки Тягинки. Вигулькнули на світанку, коли навіть птаство ще тільки потягувалося зі сну. Їх було близько шести тисяч. Розсипавшись широким віялом, спішені татари заходилися квапливо рубати найближчі очерети і в’язати з них невеликі плоти. Потому вкладали на них одежу, нехитрий скарб та зброю, прив’язували їх до кінських хвостів і пускалися вплав через Дніпро. Так вони робили здавен, готуючись на розбійницьку виправу.
По боках не озиралися. Не було ще жодного випадку, аби хтось завадив їхній переправі. Щоправда, степом гуляли чутки, мовби десь угорі по Дніпру поселилися уруські розбишаки. Проте сподіватися від них чогось лихого не доводилось, бо їхню увагу мала відвернути на себе тисяча заздалегідь підмовлених ногайських кайсаків.
Проте цього разу трапилося несподіване. Щойно передні татари дісталися протилежного берега, над урвищем невідомо звідки з’явилися зо дві сотні кінних козаків і в татарів майже впритул посипалися дошкульні козацькі стріли.
— Бий цих песиголовців, хлопці! — кричав Федір Колотнеча. Він стояв попереду і кожна його стріла влучала в ціль. — Бий, щоб інші боялися!
Безпомічні татари десятками ішли на дно. А ті, хто зостався живий, з лементом кружляли у воді, заважаючи один одному. Найстрашніше для них було те, що вони не могли дати нападникам гідну відсіч — їхні луки лежали на очеретяних плотиках. Та й не дуже постріляєш, коли твоя голова ледве видніється над водою. Тож передні, забувши про плотики, з переляканим вереском почали розвертати коней назад.
Проте утікати було нікуди — з лівого берега підпливали сотні їхніх товаришів. На якусь мить дніпровська вода сховалася під людськими та кінськими тілами, а тоді татари почали вибиратися на правий берег. Ще мокрі, вони стрибали на коней і з шаблями напоготові почали втискуватися у дві вузькі горловини, що звивалися від берега межи крутих пагорбів.
— Хутко, хутко! — підганяв їх дебелий тисяцький. — Хутко нагору і бийте у спини цим гяурам!
Проте біля виходу з горловин на них знову впритул ударили нещадні козацькі стріли. За якусь хвилину вихід перекрили купи конаючих коней і вершників.
Все ж татари не відступали. Чіпляючись за колючі шипшинові кущі, вони подерлися по крутосхилах, що нависали над горловинами. Подекуди кущі, не витримуючи ваги, відривалися від землі і невдахи каменюками скочувалися на голови своїх товаришів, творячи смертельну веремію. Та все ж помаленьку татари вибиралися нагору і кидалися на козаків збоку. Але ті були напоготові і теж зустрічали їх шаблями та короткими списами-сулицями. Та незабаром виявилося, що татарам треба було більше боятися не шабель, а Демкової довбні. Бо там, де вона зі свистом краяла повітря, не залишалося нічого живого. Проте все нові й нові татарські хвилі вихлюпувалися з горловин і незабаром правобережна козацька засада почала під їхнім натиском потроху відходити у бік Чорного лісу.
Переправа відновилася знову. Але цього разу татари рухалися не так впевнено. Вони насторожено озиралися довкола, чекаючи ще якоїсь неприємності.
І вона не забарилася. З комишів зненацька вигулькнули козацькі човни з високо настеленими облавками. Вони впритул наблизилися до переправників — і в повітрі знову засвистіли сотні стріл.
Над переправою зчинився страшенний шарварок. Коні налітали один на одного, топили своїх хазяїв і їхні плотики зі зброєю. Ті, хто ще лишався на березі, поспіхом вихоплювали луки і цілилися в українських нападників. Та за високими облавками дістати їх було неможливо.
Зрештою середина Дніпра очистилася. А татари, що вже встигли переправитися, з острахом збилися у щільний натовп, не знаючи, звідкіля чекати нападу — чи то з дніпрових островів, чи від Чорного лісу. Ті, хто повернувся на лівий берег, заходилися обстрілювати козацькі човни, аж доки вони знову заховалися в очеретах. Найсміливіші з татар кинулися за ними на своїх хитких човниках, проте не встигли дістатися й середини Дніпра, як їм в лице ударив рій козацьких стріл.