— В мене зіркіше око, — прошепотів Грицик, відтираючи Санька. — Що, забув?
— У мене теж зірке, — наполягав Санько. Втім, наполягав недовго, бо збагнув, що найкраще місце під час такої небезпечної подорожі — бути посередині.
Демко в цю суперечку не втручався. Він просто йшов з довбнею, готовий будь-якої миті опустити її на голову нечистій силі.
Нарешті попереду забовваніли руїни. Демко зупинився і почав наслухати. Тоді стенув плечима і сказав:
— Нікого тут немає. Це все твої вигадки, Грицику.
— Цс-сс, — прошипів Грицик. — Це не тут. Це ж далі.
І він показав пальцем у той бік, де колись було дворище підстарости Сидірка, одного з найкращих воронівських козаків. Добряча хата була у підстарости, і пліт навколо міцний, і з підполу до кам’яного льоху вів потайний хідник. А з льоху теж був потайний хід до болота, куди татарин нізащо не полізе. Проте не допомогли Сидіркові ні хідники, ні кам’яний льох. Наклав він головою під час раптового татарського нападу. А жінку його і малого сина так і не знайшли…
Трійця тихенько пробралася до дворища і зачаїлася. Спочатку хлопці нічого не чули, бо навколо хоч і тихо було, але на болоті невпинно шуміли очерети. І, лише призвичаївшись, хлопці почали розрізняти якісь звуки, що долинали з того боку, де був кам’яний льох. Звуки скидалися чи то на стогін, чи то на тяжке зітхання.
Не змовляючись, хлопці кинулися окреслювати довкруг себе кола. Проте Грицикові цього здалося замало. Зиркаючи, чи не прочиняться двері кам’яниці, він окреслив ще одне, спільне, коло.
А Санькові чомусь стало аніскілечки не лячно. Може тому, що понад усе захотілося спати. То ж Санько позіхнув, усівся посередині свого кола і голова йому повільно схилилася на груди.
Місяць усе вище піднімався у небі. Піднімався і раз по раз зиркав крізь пролизні у хмарах. Наче перевіряв, чи не занадто він відірвався від землі. З низин повільно підповзав туман.
Стогін чи то зітхання повторилося. Грицик мимоволі вчепився в Демкову руку. Проте Демко відсторонив хлопця і на мигах показав, аби той теж присів. Коли вже доведеться битися, то треба, аби навколо був простір. А то бува ще своїх зачепиш…
Стогін перейшов у глухий, підземний голос. Згодом той переріс у тихе загрозливе гарчання. І знову замовк.
Нараз Грицикові здалося, ніби в дверях щось засіріло. Він похапцем тричі перехрестив неясну сіру пляму. Демко теж стріпнувся і заніс довбню над головою. Бо ж бувалі люди казали, що вовкулака кидається, мов блискавка, і для нього десять кроків, котрі відділяли хлопців від льоху, — ніщо.
Проте сіра пляма, схоже, нікуди кидатися не збиралась. Хіба що ледь-ледь ворухнулася. Місяць знову визирнув з-за хмари, і Грицикові здалося, що та пляма стала скидатися на згорблену дідусеву постать. І хоч обличчя розгледіти не зміг, усе ж відчув, що той, хто вийшов з кам’яниці, пильно дивиться в їхній бік. Нараз незвична млявість огорнула хлопця. Не було сил навіть поворухнутися. Краєм ока Грицик встиг завважити, що Демко похитнувся і повільно опустив свою довбню на землю. І останнє, що привиділося Грицикові — нечітка постать наблизилася до них, і в Грицикову душу зазирнули чиїсь сяйливі очі. І десь, ніби зовсім збоку, з’явилася вовча пащека…
Санько з Грициком прокинулися від Демкового голосу. Дурна Сила лапав навколо себе і дивувався:
— Де ж це поділася моя довбня?
Санько позіхнув, солодко потягнувся і раптом вигукнув:
— А то не вона? Он на берестку висить.
Демко з Грициком здивовано витріщилися на бересток. Тоді, не змовляючись, трійця перевела погляд на двері кам’яниці. Проте вони були зачинені. Здавалося навіть, ніби до них сто літ ніхто не підходив. І лише коли дуже пильно придивитись, можна було помітити кілька слідів. Вони вели від кам’яниці у бік Вовкулацького кута.
Повернулися хлопці удосвіта. Село тільки прокидалося. А Санькова мати ще й з хати не виходила.
"Обійшлося", — полегшено зітхнув Санько.
Так, для Санька, як і для Грицика, все обійшлося гаразд. Не пощастило лише Дурній Силі. Зненацька з дворища діда Кібчика почулися такі звуки, ніби хтось бив праником по мокрій білизні. Бив і дідовим голосом примовляв:
— Я тебе туди посилав? Чого сам поліз? Ану, дай лозину, бо ця зламалася!
— Та діду… — розгублено бубонів Демко. — Ну, що ви… Я ж не воза ламав чи граблі… Хлопці казали, що там вовкулаки засіли. От я…
— А в тебе що — свого розуму не вистачає, дитячим живеш?
За якусь хвилину Демко гнав корову до череди. Ішов позад неї, чухав звичне місце і скрушно похитував головою: знову щось не так він вчинив. А що саме — ніяк не міг збагнути.
СУПЕРЕЧКА
Високий жилавий чоловік, ще майже парубок, гнівно зблиснув очима на господаря. Усе ж стримався, лише сказав:
— Ні, вельможний пане. Мені це не підходить.
Якусь хвилю пан Кобильський розглядав гостя маленькими примруженими очицями.
— Дурний ти, хлопче, — сказав нарешті. — А я тобі гарне діло пропоную. Бо шаную рід твій і прадідів твоїх. Вони з моїми разом стояли під Синіми Водами. У якій битві вистояли! Трьох ханів прогнали з нашої землі. А чого прогнали? Бо пліч-о-пліч стояли. І дід твій Митро разом з моїм пшеницю грекам возили… А тепер ти на мене звіром зиркаєш. Гадаєш, не знаю чому? Бо в мене он…— пан повів рукою по світлиці, — всього вдосталь, а в тебе — стара свитка і шапка в дірках. Ото і всього. То ж я тобі діло пропоную, а ти…
— Негарне це діло, пане. Одна справа — стежити за татарами, і зовсім інша — за своїм братом. І потім — пан переяславський староста дозволяє козакувати всім, хто того забажає.
При згадці про переяславського старосту пан Кобильський ніби аж на зріст поменшав. Бо хоч і сам був старостою, проте лише канівецьким. А канівецька земля була часткою переяславської. І цей обідраний впертюх, цей лайдак ходить у переяславського старости в улюбленцях. Носиться той з ним як з писаною торбою. Ще б пак — кращий вивідник землі переяславської!
А що, коли цей обідранець Швайка донесе до вух переяславського старости його, пана Кобильського, слова? Михайло Масло — людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном. Тому якомога спокійніше пан Кобильський додав: