І от — знову плавні. Що ж робити?
Мимоволі скосив очі на нігті. Вони були обгризені до краю, думати вже не було чим. Очевидним було лише одне — в плавнях з’явилася сила, з якою ординцям Саїда-мурзи не впоратися. Потрібна була допомога інших мурз, а, можливо, й самого кримського хана.
Та все ж він на щось чекав. Чекав, коли сонце звелося над головою, чекав, коли воно почало хилитися на захід. Проте ніхто не поспішав до нього з радісними звістками. Орда Саїда-мурзи як пірнула у плавні, так до цього часу й не вибралася.
Він зважився лише тоді, коли сонце одним краєм торкнулося плавнів. Востаннє куснув залишки нігтів і звелів:
— Сурміть відхід.
Пронизливо заверещали дудки. За мить перші татари висипали з очеретів, мов зграя наполоханих горобців. Не озираючись, скочили на коней і полетіли до пагорба, на якому стояв Саїд-мурза. Кожен краєм ока завважував, як порідів його десяток, його сотня. Майже половина залишилася у плавнях. Проте ніхто навіть не думав про помсту. Кожен був радий, що нарешті вибрався з того пекла, яке називається дніпровськими плавнями.
Стояли татари до глупої ночі, чекали, що, може, ще хтось вибереться. А коли сонце знову зійшло над степом — у ньому було порожньо.
ДЖУРИ ВИРУШАЮТЬ У ДОРОГУ
— Отепер можеш радіти, — сказав дід Кібчик Левкові Заярному. — Чому мовчиш?
— А що ж тут радіти? — хрипко озвався Левко. — Майже всі хлопці в плавнях залишилися.
— Як це трапилося? — по довгій паузі запитав дід.
— Та як… Робили, як ви нам веліли: викурять татари з одного острівця — перебираємось тихцем на інший. От ми тричі й перебиралися. Кожен по десятку, а то й більше ординців уклав… А на четвертому зіткнулися з ними. Вони ще раніше туди дісталися. Якби не Демкова довбня, може, й не вибрався б ніхто звідтіля. Крім мене з Демком, живі зосталися лиш Володко Кривопичко та Тиміш Одуд. Та й ті невідомо, чи доживуть до ранку…
Дід Кібчик мимоволі зиркнув туди, де під кущами стогнали поранені.
— Немає правди в цьому світі, — поскаржився він. — Такі молоді хлопці — і гинуть. А такі шкарбани, як я, чомусь тримаються.
Два дні після битви бродили козаки у плавнях. Шукали тих, хто, може, ще подавав ознаки життя. Проте таких було мало.
Десь навіки залишився в очеретах Остап Коцюба, нащадок останнього великокняжого дружинника. Разом з ним полягло й двісті його товаришів, що захищали найближчі підступи до козацького острова. Жоден з них не повернувся. Але й ординці не пройшли.
Не було й Мацика з товаришами. На відміну від воронівців, вони ще не звикли до плавнів, тож боялися трясовини не менше, ніж татари. Тому й вирішили не переходити з одного острівця на інший, а закріпитися на одному. Там вони й билися, обклавшись очеретяними кулями. Билися, аж доки ординці підпалили кулі. Так і згоріли живцем Мацикові товариші, віддавши перевагу вогню перед трясовиною.
— А куди ж дивився Мацик? — гарячкував перев’язаний з голови до ніг Вирвизуб. — Він уже ж ніби звик до плавнів. Чому не вмовив хлопців перебиратися на інший острів?
— Мабуть, загинув серед перших, — висловив здогад Швайка.
Вирвизуб теж втратив майже всіх братчиків. Але вони не дозволили ординцям зайти за спину Остаповим сотням.
Де саме бився Швайка — ніхто не знав. Проте кожен з козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка.
Живими лишилися близько чотирьох сотень козаків. Та й то, більша половина з них поки що не могла рухатися.
— Не доведи Господь, татарва знову наскочить, — бідкався Вирвизуб. — Як тоді будемо боронитися?
— Не наскочить, — заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. — Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили.
Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою.
— Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, — кепкував з них Вирвизуб. — Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки — вас першого потурять з плавнів.
— Дай-но Боже, — посміхався дід Кібчик. — Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати… А ви приходитимете до нас на вареники.
— Е, щось ви, діду, не того… — заперечив Вирвизуб. — Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові.
— Та я ж не про козацький острів кажу, — заперечив дід Кібчик. — Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари — жінки з дітьми в лози біжать, а братчики — до засіків. Відіб’ємося — знову сім’ями живуть.
— Чом же ви там не залишилися? — запитав Вирвизуб.
— Чому ж не залишилися? — заперечив дід Кібчик. — Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі-гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася… То от я й думаю — чом би й тут такого не запровадити?
— Еге ж, тут нашим є де розвернутися, — згодився Вирвизуб. — Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть.
— Отепер люд уже посуне в плавні валом, — вів своєї дід Кібчик.— От збереться нас тисяч зо п’ять — тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч з п’ятнадцять — тоді й далекі будуть не страшні…
— А я от про що думаю, діду, — втрутився Швайка. — Схоже, Остап мав таки рацію. Татари обійдуть нас стороною — і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий.
— Це правда, — згодився дід Кібчик. — Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків.
— Атож. І головне — татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу — а ми вже їм у бік цілимося. А коли що — можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки.
— Воно буцім і гарно, — почухав потилицю Вирвизуб. — Звісно, будемо їм, як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде — вони всією силою наваляться.
— Нічого, — заспокоїв його дід Кібчик. — Міцні будемо — не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу — а ми тут боки відлежуємо.
— Ваша правда, — погодився Швайка.
Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер.