— Тоді ці., ілі.. ілі...— не вимовивши слова, цар махнув рукою.— Розби-ирайте... яка кому до-до впо-одоби. Любіться до р-ранку. А потім... за столи.
Але ніхто не кинувся на полонянок. Чекали, доки цар першим вибере собі найкращу і виведе її із зали. А тоді накинулись на дівчаток, полонянки ридали, гетайри реготали. Іноді одну полонянку тягнули за руки в різні боки два гетайри і кожний кричав, що це тільки його здобич... Хто довго вибирав собі рабиню для утіхи, хто, не дивлячись, хапав першу-ліпшу і тягнув її куди-небудь у закапелок царського палацу, а хто й закапелків не шукав — зала простора, місця всім вистачить, клади звабу на долівку і заходжуйсь коло неї, якщо хміль ще тебе не скрутив зовсім і не приспав твого достоїнства чоловічого...
..Лі світ ні зоря царя розбудив спальник.
— Вставай, владико, гінці з кордону примчали. В твоє царство молода цариця їде.
Цар лежав на ложі п'яний і голий. Скрутившись калачиком, біля нього тихо скімлила іллірійка — вся в синцях, п'яний цар не знав міри. Тепер же, коли він надто гучно хропів, вона здригалась і злякано зіщулювалась, силкуючись затулити своє лице розпатланим волосся.
Коли зайшов спальник, Філіпп з трудом відірвав важку голову від подушки — закудланий, запухлий. Застогнав, замотав головою.
— Яка ще цариця? — сунув ноги з ложа.— Пива!
У спальника було напохваті холодне пиво, щойно з погреба. Він квапно подав мідний глечик, холодний і запотілий. Філіпп схопив його обома руками, відкинув назад закудлану голову і, високо здійнявши глечик, лив з нього собі в широко відкритий рот. Пиво лилося і в рот, і поза ротом, на волохаті груди царя, на коліна... Та ось Філіпп, впоравшись з пивом, якусь мить сидів непорушно, посоловілий, наче прислухаючись до чогось у собі, а тоді кинув глечик —його на льоту спіймав спальник — з шумом видихнув повітря.
— У-у!..— затряс головою.— Добре пиво. Особливо на похмілля, аж у вічу розвиднилось. Ну й гульнули вчора! Яка ще цариця їде в моє царство?
— З Епіру, тамтешня княжна.
— А-а... Олімпіада? Так би відразу й казав.— І до іллірійки: — Ану геть звідси, звабо, бо цариця їде. Ще за коси тебе потягає... Ха-ха! — зареготав гучно і смачно, вщипнув бранку за стегно.— Погралися, дівко, і досить. Пора мені вже з царицею гратися.
Полонянка гнучкою ласкою вислизнула з-під ковдри, схопила хітон і, затуляючись ним, позадкувала. Філіпп, позираючи на неї, все ще реготав, а тоді, відштовхнувши спальника, сам натягнув хітон. Ляскаючи великими і широкими босими ногами, рушив до виходу. Крикнув молодо і дужо, ніби й не стогнав усю ніч:
— Ей, хто там? Гуляки, де ви? Досить спати, вставайте, похмеляйтесь, готуйте коней, поїдемо зустрічати македонську царицю...
Ті,
хто втратив розум
Вітер шарпав подвійний шкіряний намет, утеплений хутрами, і в його завиванні вчувалися несамовиті жіночі крики.
— Хто?..— жахнулась Олімпіада.— Чуєте?.. Волають?..
Ланіка, ще раніше схопившись на своєму похідному ложі, сторожко прислухалась. В наметі червоно і гаряче жевріло вугілля на жаровні, біля нього, зігнувшись — плечі нижче колін,— сиділа рабиня. У глиняних світильниках тьмяніли жовті вогники. Слава богам, у наметі тепло і є дух.
— Вчулося...— переводить стримуваний подих Ланіка.— Хто в таку ніч зважиться вийти в гори? Люди сплять у житлах, звір у норах. Ніч глупа, дикі місця, скелі та дуби. І пустка...— До Олімпіади заспокійливо заговорила: — Спи, подруго моя дорога, спи. До ранку ще далеко. А в горах то вітер завиває та македонські вовки казяться, на свої лихі долі скаржаться... Завтра спустимося з гір на рівнину, там вже людні краї почнуться...
Олімпіада лягла, Ланіка дбайливо закутала її в хутра, попідтикала з боків, сама прилягла.
— За світильниками й жаровнею пильнуй! — нагадала рабині.— Княжна пітьми боїться...
Біля намету зарипів сніг.
— Хто... ходить? — Олімпіада насторожено висовує личко з хутра.— Може, розбійники?
— То варта...— лагідно Ланіка.— Спи, наша господине, ми з тобою, а за наметом варта надійна.
Якусь мить у наметі тихо, а тоді знову, з поривами вітру, долинає віддалене виття, моторошне, протяжне: у-у-у... у-у-у... І вчуваються в ньому знетямлені жіночі крики. Та ось зненацька заіржали коні, зарипів сніг. Хтось вовтузиться біля входу в намет. Рабиня дістає ніж — тонка смужка криці криваво полискує в відблисках жару. В намет просовується голова у вовчому малахаї.
— Це я, господине,— заспокійливий голос Леоніда.— Я відчув неспокій у твоєму наметі... Що трапилося? Що тебе хвилює?
Олімпіада полегшено переводить подих.
— Жінки ніби кричать...
— То — менади, господине,— м'яко Леонід.— В ущелині казяться, багато їх там. Оргії у них зараз, бо свята сільських Діонісій.
— Менади? — Олімпіада рвучко відкидає хутра, схоплюється.— Я хочу подивитися на менад...
Бог рослинності, покровитель виноградарства і виноробства, син Зевса Діоніс належав до головних богів. Він перший з небесних володарів жив на землі, віддаючи перевагу горам, лісам і лукам перед золотою розкішшю Олімпу. Будь-яке живе створіння сміливо приходило до Діоніса, адже він був добрим і лагідним. Навіть лісових хижаків Діоніс зачарував. Пробираючись нетрями, вивів звідти лісових духів, отих козлоногих сатирів, котрі звідтоді вірно служать йому і повсюдно вихваляють свого бога буйними веселощами. Це він, Діоніс, видобув із землі виноградну лозину і навчив людей садити її кущі. Щоб з усіма поділитися своїм винаходом, Діоніс об'їхав у візку, в який впрягалися леви або тигри, увесь світ, навчаючи людей виноградарству. Його завжди супроводжують пантера, леопард, тигр, їм він теж дає випити вина із свого невичерпного жбана. Діоніс-Вакх уособлює не тільки добродійного духа вина, а й усе живе. Він керує народженням, смертю та воскресінням і з'являється в буйній весняній природі як символ відродження всього сущого на землі. Від нього походять три таємничі діви: Ойно, Спермо і Елаїс, котрі мають дивний хист перетворювати всі речі на вино, а від удару Діонісового посоха із скель б'ють джерела. Веселому богу в жертву приносять цапа чи зайця і вино, змішане з водою.
В походах Діоніса завжди супроводжують ще й жінки у вінках із плюща, зодягнені в шкури диких тварин, з тірсами* в руках. А сам похід бога був гамірним і буйним. Супутниць Діоніса-Вакха називали вакханками, менадами чи й бассарідами (одне з прізвиськ бога — Бассарей). Взимку бог спав, а по весні прокидався, тому греки радісно святкують і сон його, і пробудження. Найбільше бога виноробства славили в період зимового сонцестояння, свято відзначали вночі — бігали із смолоскипами в гірській ущелині та співали пісень. Ті обряди називали оргіями**. Вважали, що в екстазі відбувалося духовне єднання з божеством. Людям, котрі брали участь у тих священних оргіях, здавалося, ніби їхні душі покидають тіло і в них вселяється сам бог, а тому вони ставали "виповнені богом". Це відчуття відокремлення тіла від душі давало віру в безсмертя душі, яка є нетлінною часткою людини, а після смерті тіла набуває нової форми.