— Чи кривдив я коли-небудь вас?
Ні, ні,— хором відповіли раби і казали правду.
— І ви мене теж не обидили і не завдали мені клопотів чи лиха. ї тому, йдучи на війну, я вирішив дати вам волю. Бо раптом не повернуся з поля бою? То хто про вас потурбується?..
Почувши таке, раби злякано відсахнулися, і їм наче мову повідбирало. Це було так незвично й нечувано, щоб раба в Афінах відпускали на волю, що вони заціпеніли... Ну, буває, що старі бездітні пани відпускали рабів, щоб ті потім їх доглядали. Бо навіть після відпущення на волю раб мусив виявляти повагу до свого пана і шанобливість — як і до нього самого, так і до членів його сім'ї. Такий відпущений на волю раб мусив виконувати будь-які прохання колишнього господаря. А якщо той звертався у дні сімейних свят — підносити колишньому панові та членам його сім'ї дарунки. Якщо ж вільновідпущеник не виконував цих обов'язків свого пана, той мав право притягти його до суду і знову обернути невдячного в рабство.
Взагалі й відпустити раба на волю було не так просто. За грецьким правом раб — річ. А кожна річ повинна мати свого господаря. Як це так, взяти і відпустити річ на волю? Тому звільнення рабів (якщо таке диво траплялося) оформлювали у вигляді їхньої фіктивної продажі богові. Тож вранці Демосфен повів своїх рабів у храм, де жрець і "купив" їх для бога, про що й зафіксував відповідним написом на стіні храму. Потім були оформлені потрібні документи. А вже з храму "продані богові" раби вийшли вільними.
— Поки що живіть у моєму домі,— напучував їх Демосфен.— А коли я повернуся з війни — якщо боги збережуть мені життя,— допоможу вам обзавестися власним господарством. Якщо ж не повернусь — викручуйтесь самі.
Раби падали на землю, припадали до його сандалій, і Демосфену доводилося од них тікати. Попрощавшись з сім'єю, пішов Демосфен на війну простим гоплітом. Оскільки ж гопліти за власний кошт мусили озброюватись, Демосфен купив спис, меч, щит, шолом, панцир та поножі і відповідно екіпірувався.
Афіняни проводжали військо далеко за місто. Бідняцькі сім'ї, жінки, обліплені дітьми, довго бігли в хмарі куряви та голосили — багато хто з їхніх годувальників не повернеться з поля бою.
Довго-довго не вщухали плачі.
Повільно осідала пилюка, піднята загонами, що вже ген-ген тільки мріли на рівнині...
Херонейська битва
Настало 1 вересня 3.38 року.
Об'єднана армія греків і війська Македонії зійшлися для вирішальної битви на рівнині неподалік міста Херо-неї — північно-західна Беотія. Сили були приблизно рівні. У Філіппа набралося ЗО тисяч піхотинців і 2 тисячі кіннотників. Стільки ж нарахували і греки. Але давно відомо, щр військо сильне не так своєю кількістю, як умінням, досвідом, військовою кметою. З цього боку македонські війська були на недосяжній висоті. Крім самого царя, ним командували такі досвідчені, посивілі* в боях полководці, як Антіпатр і Парменіон. Тож з військової підготовки, організації і дисципліни македонське військо стояло значно вище, ніж грецькі загони, які, крім найманців, складалися в основному з. молодих, не звиклих ще до походів і воєн громадян. В цілому ж афінське військо не мало ані досвіду, ані досвідчених полководців.
Як завжди, штаб Філіппа — шкіряний намет — лопотів на узвишші, що його з усіх боків щільно оточували гетайри. На списах маяли кінські хвости. Далі вишикувалась кіннота, сяючи наконечниками довжелезних саріс, ставали в стрій фалангісти в шоломах з гребенями.
Був ранній ранок, противники вже вишикувалися в бойових порядках. Філіпп у супроводі Парменіона та сина
Александра об'їздив війська ні світ ні зоря, благословляв їх на подвиг, підбадьорював де треба, наводив лад. Закінчивши огляд, як уже здійнялося сонце, спішились на узвишші біля намету. Цар і Парменіон присіли на похідних стільцях, царевич Александр, як наймолодший, залишився стояти на ногах,, ледь спираючись на древко списа.
— Сьогодні мені, як ніколи, потрібна перемога,— замислено говорив Філіпп.— Перемога завжди потрібна, але сьогодні особливо. Одне з двох відбудеться сьогодні: або ми візьмемо гору і утвердимо своє панування в Греції, або нам доведеться залишити Грецію.— Повернувся до Пар-меніона: — Що ти пропонуєш, друже мій і раднику?
— Афіняни у бою мужні, цього у них не відбереш,— неквапливо почав полководець.— Але тримаються вони не на військовій хитрості, а на голому патріотизмові. Один невірний крок — і все для них обернеться крахом. Патріотизм хороший., але ще потрібний військовий талант, вміння, досвід. Всього цього у них немає, а їхнє військо наспіх зібране. Тому переможеш ти, царю. І досить швидко. Наше завдання: відірвати афінян від решти союзників і розбити їх у першу чергу. А потім нищити поодинці й інших. Але зверни увагу, царю, на "священний" загін фівин-ців — ці битимуться до останнього.
— "Священнийж-загін фівинців я беру на себе,— рвійно вигукнув Александр.— Коли противник достойний, з ним і битися почесно!
— Гм...— цар лагідно поглянув на сина, примружився.— Чого-чого, а достойних противників у твоєму житті буде пребагато.
Звівся.
— Кіннота діятиме на обох флангах. На правому крилі буду я, це навпроти афінян, на лівому ти, сину мій. Стежитимеш за фівинцями. Парменіон буде навпроти беотійців. І хай допомагають нам і нашій зброї всемилостив! і всемогутні боги.
Демосфен спостерігав за Філіппом, який в оточенні ге-тайрїв мчав на ліве крило, аби бути навпроти афінян, і не без задоволення думав, що македонський цар таки цінує афінян, коли сам бажає змагатися з ними як найнебезпеч-нішими своїми противниками. І вголос вигукнув:
^ Покажемо, що ми гідні високої ціни, друзі!
Хтось із вишикуваних гогаїітів буркнув:
— Нам ціна відома — два оболи в день!
— Скарбниці ми й справді обходимось по два оболи на день,' але для батьківщини ми найдорожчі,— вигукував Демосфен.— І не вина нашої батьківщини, що вона не може нам більше платити, а біда. Наша батьківщина бідна, а де бідність, там і мізерна плата. І все ж вище голови, друзі мої і співгромадяни. На нас зараз дивляться Афіни, наші матері, дружини, діти, на нас зараз дивиться вся Греція. На нас дивиться сама історія!