З носа в мене цебеніла кров, але я не брав того до уваги. Не знаю, чому мені спало на думку зробити кров’ю напис на стіні. Може, просто схотілося побешкетувати й збити поліцію з пантелику, — надто вже весело й легко було тоді мені на душі. Я згадав, як у Нью-Йорку знайшли колись мертвого німця, а над ним було написано "Rache": газети тоді повідомляли, що це зробило, напевно, якесь таємне товариство. "Що спантеличило Нью-Йорк, те спантеличить і Лондон", — подумав я, вмочив палець у свою власну кров і накреслив посеред стіни це слово. Потім я пішов до кеба — на вулиці не було нікого, але дощило, як і перед тим. Я вже від’їхав від будинку, коли засунув руку до кишені, де звичайно лежала обручка Люсі, і побачив, що її там немає. Мене наче громом уразило — адже то була єдина пам’ятка про неї. Подумавши, що я загубив її, коли нахилився до Дреберового тіла, я залишив кеб у провулку й побіг до будинку. Я був ладен піти на все, аби лише знайти обручку. Біля будинку я трохи не потрапив до рук полісменів, що виходили звідти, і врятувався лише тим, що вдав п’яницю.
Ось як Енох Дребер спіткав свою смерть. Тепер мені залишалось тільки зробити те саме з Стенджерсоном і поквитатися з ним за Джона Фер’є. Я знав, що він зупинився в готелі "Голідей", і тинявся там цілий день, але він так і не вийшов надвір. Він, мабуть, щось запідозрив, коли Дребер не прийшов на вокзал. Хитрий був цей Стенджерсон, і пильний нівроку. Але даремно він думав, що врятується від мене, коли сидітиме отак у готелі. Невдовзі я вже знав вікно його спальні, і наступного ранку, тільки-но розвиднилося, взяв драбину, що лежала в дворі позаду готелю, й заліз до нього. Розбудивши його, я сказав, що прийшов час розплати за життя, яке він згубив двадцять років тому. Я розповів йому про Дреберову смерть і дав дві пігулки на вибір. Замість того, щоб ухопитися за єдину змогу врятувати собі життя, він скочив з ліжка й кинувся мене душити. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Все одно йому судилося померти — Всевишній не дозволив би, щоб рука вбивці взяла пігулку без отрути.
Мені вже небагато зосталося розповісти, і це добре, бо я зовсім утомився. Ще день чи два я возив пасажирів, щоб заробити трохи грошей і повернутися до Америки. Сьогодні я стояв на хазяйському дворі, коли раптом якийсь обідраний хлопчина спитав, чи нема тут візника на ім’я Джеферсон Гоуп, — його просять подати кеб до будинку 221-б на Бейкер-стрит. Нічого не підозрюючи, я поїхав, аж тут оцей джентльмен накинув мені на зап’ястки наручники, ще й так спритно, що я не встиг оговтатись. От і вся моя історія, джентльмени. Можете вважати мене за вбивцю, але я скажу вам, що так само послужив правосуддю, як і ви.
Оповідь була така цікава, а говорив він так виразно, що ми слухали, не поворухнувшись і не промовивши ні слова. Навіть поліційні детективи, ситі всілякими злочинами, якнайпильніше стежили за цією історією. Коли він скінчив, у кімнаті запанувала тиша, яку порушувало тільки рипіння олівця Лестрейда, — він закінчував свій стенографічний запис.
— Я хотів би з’ясувати ще одну подробицю, — промовив нарешті Шерлок Холмс. — Хто був вашим спільником — тим, що приходив до мене по обручку?
Заарештований жартівливо підморгнув моєму приятелеві.
— Із своїми таємницями я вже не ховатимусь, — сказав він, — але іншим не завдаватиму прикрощів. Я прочитав ваше оголошення й подумав, що то або пастка, або обручку справді знайшли. Мій друг узявся піти туди й перевірити. Він майстерно піддурив вас, авжеж?
— Справді, — щиро погодився Холмс.
— А тепер, джентльмени, — поважно мовив інспектор, — слід усе-таки скоритися приписам закону. В четвер заарештований постане перед судом, і вас теж запросять. А тим часом за нього відповідаю я.
Він подзвонив; Джеферсона Гоупа забрали двоє вартових, а ми з Холмсом вийшли надвір, покликали кеб і поїхали на Бейкер-стрит.
7. Післямова
Усіх нас попередили, що викличуть у четвер до суду, але коли цей четвер настав, то в наших свідченнях уже не було потреби. Джеферсона Гоупа закликав до себе Всевишній суддя, щоб винести йому свій суворий і справедливий вирок. Уночі після арешту його аневризма розірвалася, і вранці його знайшли на підлозі камери із задоволеною усмішкою на обличчі, немовби перед смертю він думав про те, що недаремно прожив життя і добре зробив свою справу.
— Ґреґсон із Лестрейдом, мабуть, шаленіють, — зауважив Холмс увечері, коли ми розмовляли про це. — Куди тепер поділася їхня галаслива реклама?
— Як на мене, то вони мало що зробили для його затримання, — відказав я.
— В цьому світі немає значення, чи багато ви зробили, — гірко промовив мій приятель. — Найголовніше, чи переконали ви людей, що зробили багато. Але все одно, — вів далі він уже веселіше, трохи помовчавши, — я нізащо не проминув би цього розслідування. Я просто не пригадую цікавішої справи. Хоч яка вона була проста, в ній є чимало вельми повчальних подробиць.
— Проста?! — скрикнув я.
— Ну, звичайно, її ніяк не можна назвати складною, — відповів Шерлок Холмс, сміючись із мого подиву. — І ось вам доказ — за оці три дні я без усякої допомоги, застосувавши звичайнісінькі умовиводи, зумів встановити особу злочинця.
— То правда, — погодився я.
— Я вже пояснював вам, що химерні обставини скоріше допомагають, ніж перешкоджають у нашій справі. Розв’язуючи такі загадки, неодмінно слід уміти відтворювати події в зворотному напрямку. Це дуже корисна здатність, і її легко набути, але тепер у ній чомусь мало вправляються. В буденному житті корисніше думати наперед, тож усілякі інші міркування тепер не в пошані. На п’ятдесят осіб, що міркують синтетично, припадає лише одна, що здатна міркувати аналітично.
— Правду кажучи, — мовив я, — щось я не дуже розумію вас.
— Отож-бо й воно. Спробую пояснити зрозуміліше. Більшість людей, якщо ви перелічите їм події одну за одною, передбачать їхній результат. Вони можуть подумки зіставити їх і зробити висновок, що саме має відбутися. Але мало хто, знаючи результати, здатен до розумової праці, що надасть змогу простежити, які ж причини призвели до цього результату. Оцю здатність я й називаю відтворенням подій у зворотному напрямку, чи аналітичним міркуванням.