Фауст
Загуло, заколивало,
Справді, хтось там мчиться чвалом…
Яка краса!
Звершаться чудеса,
І я її дістану,
Єдину, незрівнянну.
Все ближче й ближче верхівець —
Сміливець, видно, і мудрець —
На сніжно-білім румакові.
Я знаю, що це за один —
Філіри славнозвісний син.
Хіроне, стій! Зі мною стань до мови!
Хірон
Чого тобі?
Фауст
Придерж лишень ходи!
Хірон
Не встою ж я.
Фауст
Ну, то мене зсади.
Хірон
Сідай! Тепер як слід ми поговорим.
Куди тобі? Туди, через потік?
Ми тії хвилі миттю переборем.
Фауст
(сідає)
Вези, де хоч. Я вдячний буду вік…
Славетнику, відомо, як плекав ти
Героїв рід на шану у віках,
У тебе вчились мужні аргонавти
І інші всі, безсмертні у піснях.
Хірон
Облишмо це! Нащо Паллада, й то
Як Ментор шани мало щось находить;
По-своєму усяк себе поводить,
Мов їх і не виховував ніхто.
Фауст
У лікаря, що все спізнав до краю,
Коріння силу і цілючість зіль,
Що гоїть рани і втишає біль,
І тіло й дух я щиро обіймаю.
Хірон
Колись пораненим в бою
Ставав і я в пригоді духом,
Тепер ту справу віддаю
Попам та бабам-шепотухам.
Фауст
Воістину великий муж
До слави й почестей байдуж
І скромно хоче доказати,
Немов таких, як він, багато.
Хірон
Підлесник криється в тобі
Чи то цареві, чи юрбі.
Фауст
Героям ти найбільшим був сучасник,
Великих діл і сам не раз учасник;
Багато бачив, і не менш зробив,
І як півбог розумно й чинно жив.
Скажи, кого б з усіх отих героїв
Ти вищої шаноби удостоїв?
Хірон
Всі аргонавти гідні похвали,
По-своєму героями були:
В одного те яскраво виступало,
Що в іншого нерідко бракувало.
Де брали гору юність і краса,
Там Діоскурів славила яса;
Де треба другу помочі і ради,
Вели перед одважні Бореади;
Де йшлось про розум, глибину думок, —
Царив Язон, улюбленець жінок;
Орфей[77] був ніжний, лагідний і щирий,
Скоряв усіх дзвінкою грою ліри;
Лінкей зіркий, ні вдень ані вночі,
Було, не схибить, човна ведучи…
їм небезпеки дружбу гартували:
Що діяв хто, те інші похваляли.
Фауст
Що скажеш ти про Геркулеса?
Хірон
О, не буди в мені жаги!
Не бачив Феба я, Ареса,
Не знаю, що то за боги,
Але не раз дививсь на того,
Що люди славили, як Бога.
Хоч родом він і цар був сам,
Юнак, красою незрівнянний,
А брату старшому слухняний
І найвродливішим жінкам.
Такого не вродить вже Геї,
І Гебі в небо не піднять;
Даремно творять епопеї,
Даремно статуї різьблять.
Фауст
Таку ти змалював картинку,
Що і різьбяр навряд би вдав.
Про мужа кращого сказав,
Скажи ж і про найкращу жінку.
Хірон
Красу жіночу славить годі,
Вона бува пуста й німа;
Яка ціна холодній вроді,
Де життєрадності нема?
Краса сама собі царює,
А грація усіх чарує,
От як Гелена, що я віз.
Фауст
Ти віз її?
Хірон
На цій ось спині.
Фауст
Куди і я оце заліз?
Від щастя я не тямлюсь нині.
Хірон
Вона й держалася отак,
Як ти, за гриву.
Фауст
Мов у сні я…
Вона ж моя єдина мрія!
Розказуй все мені, що й як,
Куди її і звідки віз ти?
Хірон
Про се цікаво розповісти.
Тож Діоскури, гідні похвали,
У розбишак сестричку відняли;
А ті не звикли до таких невдач,
Оговтавшись, в погонь пішли навскач,
Та я з братами мало не застряг
На елевсінських болотах;
Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив…
Як дякувала там мені вона,
Розсудлива, поважна й приязна;
По вогкій гриві гладила…
Та юнь старого знадила!
Фауст
Це в десять літ!
Хірон
Обман філологічний —
Літа лічить вродливиці міфічній!
Поет її усе одною зна:
Не зріє і не старіє вона,
Ізмалечку її вже викрадають,
За літньою герої упадають,
Чи втратить же вона коли красу?
Поет не визнає оков часу.
Фауст
Й вона хай буде часу непокірна!
Без часу бо, щасливий неймовірно,
Ахілл її у Ферах десь найшов,
На зло судьбі добув її любов.
Чи ж я не зможу силою чуття
Прекрасний образ визвать до життя,
Безсмертну ту істоту богорівну,
Величну й ніжну, владну і чарівну?
Де, де вона, скажи, богиня ця,
Прекрасна і жадана без кінця?
Одне бажання пориває душу —
Як не знайду її, то й жить не мушу.
Хірон
По-людському ти просто захопився,
А духам так здається — з глузду збився.
Але тобі щастить-таки, нівроку:
Я хоч на мить навідуюсь щороку
У храм до Манто, доньки Ескулапа;
Там молиться отцю старенька баба,
Щоб він нарешті лікарів направив,
Цілить, а не вбивать людей наставив,
І тим себе на всі віки прославив.
Навряд чи є ще хоч одна сивіла,
Щоб так, як Манто, пособить уміла;
Вона вже певно дасть такого зілля,
Що вилічить тебе від божевілля.
Фауст
Не треба ліків! Розумом я світлий!
Хіба ж мій намір, як у інших, підлий?
Хірон
Не дай зневаги помочі святій.
Приїхали… Злізай мерщій!
Фауст
Ти мчав мене по рінявій ріці,
Куди, скажи, прибились ми вкінці?
Хірон
Отут, поміж Олімпом і Пенеєм,
Стялись колись Емілій із Персеєм;
За царство неосяжне йшла в них пря,
І переміг громадянин царя.
Дивися вгору! Бачиш, на вершині
Видніє храм у місячнім промінні.
Манто
(марить всередині храму)
Від тупу кінських ніг
Гуде святий поріг;
То півбоги серед ночі.
Хірон
Це ми!
Розплющуй лиш очі!
Манто
(прокидаеться)
Вітаю! Ти таки сюди.
Хірон
Твій храм на місці, як завжди.
Манто
Блукаєш, як раніш, невтомно?
Хірон
Ти все сидиш сумирно, скромно,
А я все мчусь, як той Пегас.
Манто
Я все сиджу, хай мчиться час.
А це хто?